Наша столітня війна не закінчилася. І навіть головний ворог у ній, попри різні назви – Російська імперія, СРСР, Російська Федерація – залишається незмінним.

Повернення загальноукраїнського державного телебачення як рупора влади, а не суспільства, є неприйнятним. Тим більше – телебачення російськомовного.

Тиша. Спершу село наповнили чужі крики. З кожного двору лунало: «Гаварі где хлєб, сука! Куда прячєш народноє добро?».

На сцені Джим - справжній шаман, який гіпнотизував публіку. Своїм глибоким голосом, часом криком, іноді раптовим мовчанням, яке тривало хвилинами, дивними рухами, іноді конвульсіями, доводив натовп до межі, до дверей, які розділяють буття і невідоме.

Покоління нескоренних вже майже відійшло від нас. Із сотень тисяч рішучих юнаків та дівчат, які в 1920-1950-ті відважно піднялися на боротьбу сьогодні залишилися одиниці.

Це фото, яке вперше побачив десь двадцять років тому, стало для мене символом трагедії українців влітку 1941 року. Молода красива українка у вишиванці, на обличчі - шок від побаченого в тюрмах Львова. Позаду люди, які прикривають обличчя хустинками через сморід від розкладання тіл.

Нині і на майбутнє головними приоритетами у використанні далеко не безмежного державного ресурсу України мають бути два - армія і культура.

8 травня ми разом із Європою відзначаємо День пам’яті і примирення. А 9 травня нагадуємо, що це День перемоги НАД НАЦИЗМОМ.

Знімати російські імперські нашарування із суспільної свідомості в Україні - це як чистити цибулю. Спочатку жорстке лушпиння, якого готова позбутись більшість.

В дискусіях про деокупацію часто звучить теза: «ми повернемо всіх наших людей, повернемо всі наші території». Причому акцентується увага саме на такому порядку поверення. Фраза гарна, але не дуже щира.