Село Єлизаветівка у Петриківському районі, розташоване всього за сiм кілометрів від Дніпродзержинська і за 35 кiлометрiв від Дніпропетровська, привернуло всеукраїнську увагу в лютому нинішнього року. Тоді неабиякий резонанс викликала раптова смерть 30–річного місцевого жителя Олексія Ковальова...
Історична правда про Івана Мазепу полягає, на переконання автора першої Конституцiї України Пилипа Орлика, в тому, що в Українi не було бiльш величнiшої людини, нiж Мазепа.
Дорогi й близькi iсторичнi розвiдки про Мазепу для мешканцiв Диканського краю, позаяк знаменитий гетьман доволi часто перебував у Диканьцi. Саме iз Диканьки летiли до Петра I доноси на гетьмана вiд його кума i генерального писаря Вiйська Запорiзького Василя Кочубея...
Постать гетьмана України Івана Мазепи — чи не найконтраверсійніша в нашій вітчизняній історії. Вже три століття навколо неї точаться гострі суперечки: одні возвеличують та героїзують гетьмана (він незмінно тримав булаву майже 22 роки), а інші донині принижують і проклинають. І цей пекучий поділ має у своїй основі одне ключове питання: чи визнаємо ми себе українцями, тобто приналежними саме до цієї землі і відповідальними за неї? Коли так — то ми мазепинці, і Мазепа для нас — символ визвольних змагань багатьох українських поколінь, символ державної незалежності.
Гетьман Іван Мазепа зробив непростий вибір — спробував за допомогою шведської армії Карла ХІ вирвати Україну з–під влади московського царя. Ця спроба здобути своїй Вітчизні свободу зазнала тоді поразки. Подібні приклади бачимо в історії інших націй та народів, коли провідники, як–от Йоганн фон Паткуль у Лівонії, Станіслав Лещинський у Польщі, Дмитро Кантемир у Молдавії — використовували підтримку сусідів. Характерно, що героїчні спроби всіх цих провідників здобути незалежність для своїх народів чи обстояти їхні національні права закінчились поразкою, після якої вони змушені були емігрувати. А згодом їхні вчинки оцінювались кардинально протилежно: представники національних історіографічних шкіл називали цих людей героями, піонерами національного руху, а їхні опоненти — запроданцями. Не дивно, що царська, а згодом радянська історіографія та пропаганда винесли Іванові Мазепі вирок: «зрадник свого народу і Росії»...
Володимир Зайцев народився на Харківщині, та перші 14 років життя провів на Кубані, у станиці Брюховецькій. Її, названу на честь нашого гетьмана, як, власне, і весь благодатний край, обживали українські козаки–запорожці зі зруйнованої Катериною ІІ Січі. Підлітку з міцним козацьким корінням вкарбувались у пам’ять і українські прізвища сусідів, знайомих, і їхня суржикова «балачка», якою колоритні діди переказували родинні легенди й бувальщини про походи на ворога, і всуціль «наші» назви станиць — Батуринська, Полтавська, Канівська. Однак у ті радянські часи вільнолюбну козаччину вважали «пережитком минулого», ставили за приклад інших героїв. Зрештою, і фах економіста, який опановував уже в Україні, й подальша робота за спеціальністю та підприємницька діяльність, здавалося, не сприяли заглибленню у першовитоки роду й народу. Спонукав до цього, вважайте, випадок.
Стосунки класичного музею й актуального мистецтва завжди складаються драматично. Contemporary art не до кінця переконало галерейну публіку у своєму праві називатися високим мистецтвом, а вже академічних музейників — і поготів. Водночас експансія актуального мистецтва у світові музеї — доконаний факт: і Лувр, і Третьяковка виставляють контраверсійні твори на злобу дня. Дійшла тенденція й до Києва. У вівторок Національний художній музей України підписав Меморандум про співпрацю з OTP банком, за яким фінансова установа обіцяє впродовж п’яти років закуповувати для музею щонайменше три твори українського актуального мистецтва на рік. А музей обіцяє спеціальні таблички на цих творах «Придбано на сприяння OTP банку».
25—26 травня на сцені Театру імені Франка «вахтангівці» покажуть виставу «Вітер шумить у тополях», прем’єра якої відбулася в Москві три місяці тому. Спектакль, який, послуговуючись театральною термінологією, ще перебуває в процесі сценічної «обкатки», своє місце в категорії найцікавіших прем’єр сезону посів уже під час репетиційного періоду. Значною мірою — завдяки прізвищам в афіші, які апріорі гарантували «Вітру» титул беззаперечного театрального бестселера: режисер — Рімас Тумінас, у головних ролях — Володимир Вдовиченков, Максим Суханов, Володимир Симонов.
Про те, що на ІІІ Міжнародний кінофестиваль короткометражних фільмів «Харківський бузок» (22–25 травня) знову приїдуть відомі французькі актори Мілен Демонжо і П’єр Рішар, стало відомо ще взимку. Ім’я ж третьої зірки як велику інтригу зберігали до останнього дня. Як повідомила начальник управління у справах преси облдержадміністрації, співголова фестивалю Вікторія Маренич, після недовгих переговорів взяти участь у кінофестивалі погодився сам Жан–Поль Бельмондо. Він гостюватиме у Харкові 23 травня, куди прибуде одразу після фестивалю у Канні. На людях актор з’явиться двічі. Вранці залишить відбиток своєї руки на Алеї зірок у саду Шевченка (традиційний пункт програми «Харківського бузку»), а ввечері проведе творчий вечір на найпрестижнішій сцені міста — у Національному театрі опери та балету ім. Лисенка.
В останні дні більшу увагу публіки на Каннському кінофестивалі привертають не так фільми Ларса фон Трієра чи Терренса Маліка, не зіркові презентації, а реальна любовна мелодрама. Вона ж трикутник.
— Здрастуйте, я Термінатор. Учора я змінив операційну систему.
— А яка в тебе була?
— Windows ХР.
— А стала?
— А стала Vista, бейбі!
Акцiя «Проща до Тараса» (масове проходження маршруту, за яким тiло Шевченка везли з Петербурга до Канева) має глибоке коріння і проводилася протягом багатьох років, але була призупинена у часи радянської влади. Кілька останнiх років цю благородну традицію почали відновлювати. Є показовим те, що «Проща до Тараса» позбавлена політизації та будь–яких спекуляцій на імені геніального поета і є суто громадською добровільною справою. Проте заанонсована раніше цьогорічна акція, приурочена до 150–ліття перепоховання Шевченка, зазнала деяких змін, зокрема не вдалося провести повноцінної програми у Санкт–Петербурзі й Москві.
