Париж, травень, сонце, «Ролан Гаррос». Такі асоціації виникають у багатьох шанувальників спорту, коли згадують про відкритий чемпіонат Франції. Другий у цьому році турнір із серії «Великого шолома», на відміну від трьох своїх «братів», уже вшосте стартував не в понеділок, а в неділю — тому триватиме 15 днів. Тож цікавих подій буде ще більше.
Надто вже своєрідним вийшов заключний тур ювілейного, 20–го, чемпіонату України серед команд прем’єр–ліги. Лише у Сімферополі змагалася пара, в якій обом клубам конче потрібно було вигравати. В інших матчах максимум один із суперників вирішував важливі турнірні завдання. Тож дечия розслабленість (не хотілося б вірити у версії про навмисну «здачу») зіграла на руку іншим, і 30–й тур приніс чимало несподіванок. Головна — до першої ліги разом із Запоріжжям вилітає дуже небідна команда Севастополя зі знаним іноземним тренером на чолі та багатьма зірковими легіонерами у складі.
Блідий, худий, помітно знесилений — таким учора постав перед Фемідою екс–міністр внутрішніх справ Юрій Луценко на 32–й день голодування (або на 149–й день арешту). За словами адвокатів, за місяць голодування їхній підзахисний втратив 24 кілограми ваги. Засідання Печерського райсуду у справі Луценка почалося із запізненням на півгодини об 11–й, тоді як головного фігуранта, за його словами, конвоїри розбудили в палаті лікарні швидкої допомоги ще близько пів на п’яту ранку. На суді лідер «Народної самооборони» Юрій Луценко не приховував обурення, що йому шість годин довелося чекати початку процесу через представників прокуратури. Ще чотири години тривало саме засідання, результат якого виявився для Луценка невтішним: суддя Сергій Вовк відхилив усі клопотання підсудного та його захисників, зокрема й щодо зміни запобіжного заходу. Відтак екс–міністр залишається під вартою на невизначений термін. Але припиняє голодування, щоб «зберегти здоров’я і зламати цю систему».
У неділю зранку до Канева, де проходили заходи з нагоди 150–річчя від дня перепоховання Тараса Шевченка, суцільним потоком прибував народ з усіх областей України. Вклонитися Кобзареві приїжджали не лише офіційні делегації, а й звичайні сім’ї та цілі родини, навіть із малими дітьми.
Удруге в Каннах Україна має підстави дістати з забутої скрині свою національну гордість і піднести її, як прапор. Короткий метр — це наш жанр, вочевидь. Цьогоріч переможницею в конкурсі короткометражок, стала 15–хвилинна стрічка «Крос» Марини Вроди. А у 2005 році український режисер Ігор Стрембіцький здобув каннську перемогу за короткометражку «Подорожні».
Село Єлизаветівка у Петриківському районі, розташоване всього за сiм кілометрів від Дніпродзержинська і за 35 кiлометрiв від Дніпропетровська, привернуло всеукраїнську увагу в лютому нинішнього року. Тоді неабиякий резонанс викликала раптова смерть 30–річного місцевого жителя Олексія Ковальова...
Історична правда про Івана Мазепу полягає, на переконання автора першої Конституцiї України Пилипа Орлика, в тому, що в Українi не було бiльш величнiшої людини, нiж Мазепа.
Дорогi й близькi iсторичнi розвiдки про Мазепу для мешканцiв Диканського краю, позаяк знаменитий гетьман доволi часто перебував у Диканьцi. Саме iз Диканьки летiли до Петра I доноси на гетьмана вiд його кума i генерального писаря Вiйська Запорiзького Василя Кочубея...
Постать гетьмана України Івана Мазепи — чи не найконтраверсійніша в нашій вітчизняній історії. Вже три століття навколо неї точаться гострі суперечки: одні возвеличують та героїзують гетьмана (він незмінно тримав булаву майже 22 роки), а інші донині принижують і проклинають. І цей пекучий поділ має у своїй основі одне ключове питання: чи визнаємо ми себе українцями, тобто приналежними саме до цієї землі і відповідальними за неї? Коли так — то ми мазепинці, і Мазепа для нас — символ визвольних змагань багатьох українських поколінь, символ державної незалежності.
Гетьман Іван Мазепа зробив непростий вибір — спробував за допомогою шведської армії Карла ХІ вирвати Україну з–під влади московського царя. Ця спроба здобути своїй Вітчизні свободу зазнала тоді поразки. Подібні приклади бачимо в історії інших націй та народів, коли провідники, як–от Йоганн фон Паткуль у Лівонії, Станіслав Лещинський у Польщі, Дмитро Кантемир у Молдавії — використовували підтримку сусідів. Характерно, що героїчні спроби всіх цих провідників здобути незалежність для своїх народів чи обстояти їхні національні права закінчились поразкою, після якої вони змушені були емігрувати. А згодом їхні вчинки оцінювались кардинально протилежно: представники національних історіографічних шкіл називали цих людей героями, піонерами національного руху, а їхні опоненти — запроданцями. Не дивно, що царська, а згодом радянська історіографія та пропаганда винесли Іванові Мазепі вирок: «зрадник свого народу і Росії»...
Володимир Зайцев народився на Харківщині, та перші 14 років життя провів на Кубані, у станиці Брюховецькій. Її, названу на честь нашого гетьмана, як, власне, і весь благодатний край, обживали українські козаки–запорожці зі зруйнованої Катериною ІІ Січі. Підлітку з міцним козацьким корінням вкарбувались у пам’ять і українські прізвища сусідів, знайомих, і їхня суржикова «балачка», якою колоритні діди переказували родинні легенди й бувальщини про походи на ворога, і всуціль «наші» назви станиць — Батуринська, Полтавська, Канівська. Однак у ті радянські часи вільнолюбну козаччину вважали «пережитком минулого», ставили за приклад інших героїв. Зрештою, і фах економіста, який опановував уже в Україні, й подальша робота за спеціальністю та підприємницька діяльність, здавалося, не сприяли заглибленню у першовитоки роду й народу. Спонукав до цього, вважайте, випадок.
