Вечір 22 листопада 2013 року, п’ятниця. Я вдягаю дуже теплий светр і куртку, взуваю гумові чоботи (бо надворі дощ, холодний і неприємний дощ кінця осені), вплітаю у косу синьо-жовту стрічку. Беру термочашку і парасольку. А ще — два плакати. Точніше, надруковані на принтері гасла типу «Україна — це Європа, а не «Таежный тупик».
У п’ятницю майдан Незалежності у Києві знову наповнився людьми. Було багато знайомих і натхненних облич, знову вкутували людські плечі українські прапори, знову багатоголосо звучало «Слава Україні — героям слава!».
94 дні боротьби, які повністю змінили країну: від бруківки у столиці й до обрання нового Президента держави, журналісти і редактори телеканала «1+1» вирішили викласти у книжці, яка отримала назву «94 дні.
«У 1930 році у повстаннях проти радянської влади брали участь близько мільйона українців. На їх придушення кинули армію, навіть артилерію. Врешті, Сталін завдав остаточного удару: геноцид, свідоме вбивство мільйонів людей голодом. Навесні 1933 року, коли голод досяг свого піку, про якісь повстання вже не йшлося.
Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932—33 років заздалегідь публічно звернувся до телеканалів та радіостанцій відмовитись від розважального контенту в День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій 22 листопада, а натомість присвятити ефіри висвітленню пам’ятних заходів та розміщенню тематичних фільмів та програм.
19 листопада 1989 року Київ почав відлік нового часу. Того дня тисячі містян, вийшовши із синьо-жовтими прапорами провести в останню путь синів України, висловили свою позицію і бачення майбутнього держави. Володимир Тихий, син Олекси Тихого, досі захоплено згадує: «Мене вразив масштаб людського підйому, коли ми прилетіли у Бориспіль».
Влітку 1989 року в середовищі нещодавно звільнених політв’язнів та родин Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса (загиблих у неволі правозахисників) виникла думка перевезти їхні тлінні останки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Ми передбачали, що це стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українки 1913 року (її привезли з Грузії).
Минає сорок днів із моменту загибелі на столичному Майдані тих, кого сьогодні називаємо Небесною сотнею. На жаль, на сьогодні їх уже більше сотні: за останніми даними — 105 осіб. Такою дорогою ціною заплатила Україна за право бути вільною і нескореною.
Генпрокуратура переконує громадськість, що слідство ведеться і особи снайперів, які розстрілювали беззахисних людей, зокрема і на Інститутській, встановлено. Проте досі жоден убивця не притягнутий до карної відповідальності.
Ідеї щодо встановлення меморіалу Небесної сотнi понад місяць перебувають на стадії осмислення. Художники як у соцмережах, так і на Майдані пропонують свої проекти і вимагають від столичної влади визначитися з концепцією меморіалізації подвигу воїнів світла.
