Так склалося, що діяльність кожної галузі життя у нас регулюється величезною кількістю законів, підзаконних актів, постанов, резолюцій, декретів... Ці документи далеко не завжди досконалі, іноді вони навіть суперечать один одному, тож замість торжества права і логіки на практиці отримуємо відверту «какофонію» і аналогію з «Квартетом» Крилова. Культура та мистецтво, для прикладу, у своїй діяльності донедавна керувалися «Основами законодавства України про культуру», які Президент Леонід Кравчук підписав 1992 року. Життя доповнило цей документ іншими правовими актами — окремо для кіно і бібліотек, театрів, народної творчості, були спроби навести лад з авторським правом... Над базовим законом, який би впорядкував українську культуру і спрямував її стратегічно, почали працювати 1999 року, за цей час проект закону неодноразово змінювався, щось додавали, щось викреслювали... Крапку в багатосерійній історії під назвою «Митці чекають на Закон» було поставлено минулого року — 14 грудня депутати ухвалили Закон «Про культуру». А 6 січня його підписав Президент Віктор Янукович.
Враження від цього довгоочікуваного документа двоякі. З одного боку — чимало положень, які майбутнє нашої культури і мистецтва переповнюють оптимізмом і вірою у те, що гірші часи вже позаду. «Основними засадами державної політики у сфері культури є: визнання культури одним з основних факторів самобутності українського народу — громадян України всіх національностей», — одна лише ця фраза дозволяє розраховувати на те, що вже відзавтра культура буде обласкана державою як морально, так і матеріально. З іншого, конкретики, а головне — виписаних механізмів, які дозволяли б законові діяти, дуже мало. Коментуючи цей документ, фахівці можуть критикувати його нескінченно. А от про позитиви, на які варто розраховувати після прийняття закону, говорять обережно. >>
