Совість усе пам’ятає

Совість усе пам’ятає

Книга Льва Копелєва «И сотворил себе кумира» видана в Харкові у 2010 році (перевидання від 1978 року, «Ардис»). Книга Дмитра Гойченка «Сквозь раскулачивания и голодомор» видана «Всеросійською мемуарною бібліотекою» в 2006 році. Обидва автори були активними комсомольцями, свідками і виконавцями Голодомору 1932–1933 рр. То був тільки короткий період у їхньому житті. І були вони лише знаряддями злої волі Кремля. Власне, слухняними помічниками старших організаторів «класової боротьби». Від них вони перейняли безбожну рішучість і жорстокість до українських хліборобів, насправді позбавлених усіх людських прав, загнаних у гетто без можливості втечі й задушених голодом у власній хаті. Вони бачили пекло, організоване кремлівською владою для людей «нижчої раси», і взагалі, навіть не раси, а — матеріалу для ліквідації «не менше шести мільйонів людей» (обидва автори називають ту цифру).

«Х» i пам’ятник

Суд комуністів над письменником — справа звичайна. Можна сказати — традиційна. Комуністи і посткомуністи з Міністерства юстиції пам’ятають, як це робиться. Попередньо треба провести обшуки в родичів і знайомих, викликати якнайбільше свідків звинувачення тощо. Суд має бути всенародним і закритим. Для звинувачення досить виписки висловлювань із книжки.

Божий дар свободи

Сьогоднi часто можна почути: «мораль і політика несумісні. Мораль — справа відносна. Набридли розмови про мораль...» То говорять посткомуністи. А комуністи взагалі насміхалися над мораллю, так само, як над релігією. Або сердились. Прокурор Погорєлий кричав: «Ви пишете: у нас нині головна відмінність між людьми виступає у вимірах морально–етичних, а не політичних. То хто кого буде судити — ви мене з моральних, чи я вас — з політичних позицій?» — «Хто як уміє», — відказав я. З тих пір ми мало змінилися. А тим часом проблеми моральні стукають у вікно. І щораз голосніше. А вуха закладені ватою комунізму, потім — посткомунізму і просто кримінального індиферентизму...

Що робити з безсоромними

Що робити з безсоромними

Влада, яка не має програми, починає зі зміни законів.

Згадаймо, що в «Історії одного города», а саме — города Глупова, Салтиков–Щедрін виводить ряд градоначальників, які бачили, що закони у Глупові не діють, тому приходили зі своїми законами. Серед них був і прожект «Об упразднении всех наук, с таким, однако, расчетом, чтоб российское государство в учености было впереди всех».

Активна присутність Василя Стуса

Активна присутність Василя Стуса

Пристрасті навколо трагічної долі Поета ущухають. Мова його поезії стає зрозумілішою в контексті сучасної літератури, яка значно піднялася над ледачою простотою соцреалізму. Стало легше читати ускладнені форми поезії. Але реалії епохи споживацтва відчужують молодь від Стусівського ідеалізму і від таких понять, як безкорисне служіння і добровільна офіра... А щодо вад освіти сучасного читача, то ці вади лежать на поверхні: філологічні і філософські тексти заформалізовані, що завжди було ознакою напівосвіченості.

Місіонер в одеській опері

Місіонер в одеській опері

Декілька років тому точилася навколоцерковна полеміка, головним фігурантом якої був митрополит Одеський (УПЦ МП) Агафангел — кавалер совєтських орденів, депутат Верховної Ради України І скликання. Власне, гіперактивний діяч «русского православія» глибоко в проблеми не входив. Зате одеська вчителька Галина Могильницька у своїй книзі «Літос» так проникливо витлумачила слова, які вживає ієрарх, а також сенс фактів, які він замовчує, що вийшов класичний зразок релігійної полеміки початку XXI ст. Єдина перевага одеського ідеолога — його митра і засоби масової інформації. Якби чесно зважити те, що написав Агафангел, і те, що написала вчителька, то митрополитові треба було б тихо відійти «на покой». Але школа, з якої вийшов заслужений діяч «сергіянської» церкви, учила перемагати хай навіть методом лисиці, що прикинулася неживою.

Як Василь Овсієнко впіймав російського облизня

Якось цією весною мій приятель Василь Овсієнко отримав запрошення з Росії. Зателефонував мені:

— Нас із Вами запрошують на липень до Пермського лагерного музею.

— Дякую. Я вже там був, — відповідаю.

— Та я там уже був п’ять разів після того. Просили давні друзі, чекають...

Щоб не вдаватися в інтроспекцію, я вдався в амбіції і кажу:

— Там мене не пам’ятають.

Оперу показали тільки раз

Оперу показали тільки раз

9 березня 1930 р. у Харківському оперному театрі розпочався суд над українською інтеліґенцією. В народі казали: «Власть сатани». Казали: «Лиха іскра поле спалить — і сама щезне». А вони навіть жартували: «Опера СВУ. Сценарій ГПУ».

Марксизм про масові комунікації

У час телебачення та інтернету людина, з одного боку, має доступ до широкої інформації. Хто шукає інформацію, той знаходить. З іншого боку, заклопотана людина, як та коза у казці: «Бігла через місточок, схопила кленовий листочок...» Поверховість суджень, напівосвіченість і приблизність понять стали пошестю нашого часу. Кожен «щось чув», а нічого до ладу не знає, де він «чув дзвін». Навіть на збиту тему Голодомору деякі журналісти говорять у множині й не задають собі труда вчитатися не те що у концептуальні публікації, а хоча б у виступи Президента. Біда в тому, що до появи «електронних джерел» ми проходили школу марксистсько–ленінських джерел, що оперували темними поняттями: «імперіялізм», «буржуазний захід», «прогресивні сили» тощо. А головне, що тут і не потрібні були коректні поняття, бо все одно висновки були наперед задані — «єдино правильні йдейні висновки». То була імітація мислення, імітація науки, наукоподібність, пристосована до цензури.

Сон рябої кобили... у краю озер і лісів

Сон рябої кобили... у краю озер і лісів

На Волині вдавалися до цього міцного вислову, щоб зупинити людину, яка плете нісенітниці так, наче має тебе за дурня. При тому зупиняли без усіляких церемоній... З приходом більшовиків у 1939–му «сон рябої кобили» твердо узаконився в агітпунктах, відкритих у кожному селі й при кожній школі, і то вже зупиняти не можна було. У Сибір вивозили навіть таких, що не потакували брехунові. Особливо навантажували брехнями екскурсоводів, бо ж то вважалося унаочненою агітацією. Їм замовляли текст, їх перевіряли на ідейність, і кожен затямив: «маслом каші не зіпсуєш».