«Великі українці» — проект, який тривав у телепросторі менше, ніж його реклама. В ефірі з’явилися лише дві програми, причому перша, від 16 листопада — так би мовити, лабораторна, адже вона була присвячена критеріям вибору «національних велетів». Дискусій вони викликали масу, і в цій хвилі, як нам здалося, переважали думки про одіозність і сумнівну концепцію телешоу. Українці розгубилися у своїх великих, у чужинцях, яких пропонувалося визнати великими українцями, і, зрештою, скептично посміялися, коли поміж претендентів ледь не з’явився Володя Ульянов–Ленін.

Перший ефір проекту, за даними «Телекритики», отримав рейтинг 8, 92%, другий, що вийшов на «Інтері» 21 грудня, — 6%. Відтоді «звичайні» українці більше не бачили «Великих». Проект зазнав фіаско?

В «Україні молодій» фахівці телерадіогалузі, експерти, читачі неодноразово порушували теми стосовно нашого телерадіомовного простору. Майже всі автори єдині в думці, що вітчизняний телерадіоефір окупований чужорідними фільмами та програмами, які в більшості нічого не мають спільного з такими поняттями як мораль, просвітництво, патріотизм.
Значний резонанс свого часу викликала опублікована в нашій газеті стаття Миколи Гриценка — начальника відділу зв’язків із засобами масової інформації та громадськістю Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення під застережливою назвою «Телерадіотитанік» ( «УМ», 12. 10. 06 р.).
Відтоді дискусія стосовно реалій сучасного телерадіопростору не припиняється. Редакція отримує чимало листів від читачів, телеглядачів, які обурюються засиллям у ефірі реклами алкоголю, цигарок, фільмів з елементами насилля, порнографії.
Відкрите звернення до Президента України відомих діячів мистецтва, журналістів, яке ми отримали на свою адресу, засвідчує, що в цьому питанні майже нічого не змінилося.

Скарги на те, якої шкоди завдають нашим гаманцям і умам азартні ігри, у пресі лунають нерідко. Однак, поклавши руку на серце, визнаймо: бажання ризикнути гривнею–другою заради ймовірності солідного виграшу притаманне більшості з нас, хоча й не всі дають йому волю. Як свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, кожен третій респондент час від часу дає вихід своєму азарту, зігравши в лотерею, на ігрових автоматах або в казино. А 3% населення регулярно грають в усі вище перелічені види ігор. Причому найбільше полюбляють ризикнути грошима заради потенційного виграшу ті люди, які назвали себе повністю матеріально забезпеченими. Серед тих, кому грошей часто не вистачає навіть на продукти харчування, гравців украй мало.

Укази Президента, соціальна реклама і збільшення розмірів фінансової допомоги прийомним сім’ям таки викликали в країні моду на усиновлену дитину. Українці стали набагато частіше брати на виховання сиріт. У Харківському регіоні невдовзі почне працювати навіть спеціально створена комісія, яка спробує вирішити подальшу долю інтернатівських закладів, адже дітей тут із кожним роком стає все менше. Директори останніх кажуть, що сиротинцям наразі справді потрібні нові штатні розклади, але радять у процесі чергового реформування не вихлюпнути з водою дитину.

Шістнадцять років тому в Україні вийшла перша резонансна «Історія України» Ореста Субтельного, яка виокремила відразу кілька моментів. По–перше, нарешті з’явився ґрунтовний підручник з української історії нерадянського штибу, на якому згодом вчилося не одне покоління вітчизняних студентів. З іншого боку, праця Субтельного породила хвилю дискусій, основний лейтмотив яких зводився до дражливого: наскільки виправдано і коректно подавати версію історії України стороннім поглядом. Канадець Субтельний хоча й українець за походженням, та все ж його думка — погляд іззовні. Доки науковці провадили гарячі суперечки, не один зарубіжний історик зважився «ризикнути» власним поглядом на українську історіографію. Книжка німецького науковця Андреаса Каппелера «Мала історія України» вперше з’явилася 1994 року і лише нещодавно була видана в українському перекладі.

Віднедавна Запоріжжя стало трохи більш українським. Багато хто перестав відчувати скутість і страх перед рідною мовою. А дехто вирішив «з понеділка» перейти на українську. Усе це сталося не просто так, а організовано. До Запоріжжя приїхали активісти руху «Не будь байдужим!», організували прес–конференцію і концерт української музики та роздавали на вулицях міста купу книжечок із порадами, як полегшити опанування української мови.

Невеличкий експеримент: витягаю зі стосу старих газет програму телебачення, відкриваю на вівторкові й читаю назви. «Всі жінки — відьми», «Частини тіла–3», «Посланці царства смертних», «Диявол із Орлі», «Заткнися і пристрели мене», «Чарівливість зла», «Як подружитися із серійним вбивцею», «Будинок мертвих», «Мізки набакир», «Психоз» — загалом двадцять вісім подібних назв. Можливо, випадковість? Переглядаю програму на середу: двадцять чотири назви. На четвер — тридцять...
Ми звикаємо до такого і на загал уже сприймаємо як норму. Проте американські вчені підрахували, що середньостатистичне дитя, перш ніж стати школярем, встигає побачити по телевізору близько восьми тисяч убивств і сто тисяч інших актів насильства. Чи можна дивуватися, що ніби цілком нормальні діти виявляють абсолютно ненормальну агресію? Вони, стверджують дослідники, змалечку живуть у телевізійному мареві, так званому «суспільстві спектаклю», тож і ототожнюють життя реальне із життям екранним. Але телебачення — лише один аспект того світу, який ми створюємо для своїх дітей. Щоб потім дивуватися: і звідки у них це?!.

Слово «свічадо» має два значення: свічник і дзеркало. Однойменне видавництво, яке відзначило своє 20–річчя, «матеріалізує» обидва значення цього слова: віддзеркалення світла Божої мудрості у відповідь на запити людини. В Україні це єдине видавництво, що винятково українською мовою друкує як греко–католицьку, так і православну популярну християнську літературу, цікаву й практично–корисну для найширшого кола читачів — від воцерковлених до атеїстів, від малюків до осіб поважного віку.

Випадок цей, що стався у Ківерцівському районі, справді неординарний. Бо всього по чотири–п’ять таких справ про повернення дітей у сім’ї, яких раніше позбавили батьківських прав, розглядають волинські суди щороку...

Слово «пенсіонер» у нашому суспільстві є синонімом до прикм­ет­ника «бідний». Більшість політичних сил намагається захищати цих людей, не забуваючи при цьому про власні інтереси. У тому, що така ситуація є несправедливою, можна зайвий раз переконатися на прикладі економічно розвинених країн. Там люди літнього віку, які чесно працювали ціле життя, можуть дозволити собі закордонні мандрівки, дорогі речі та інші атрибути заможного життя. На Заході про своїх дідусів та бабусь піклується не тільки держбюджет, а й система недержавного пенсійного страхування. Яка, до речі, вже досить давно існує в Україні.