Одного дня моя давня приятелька Марія (ім’я змінено) з рішучим виглядом заявила: «Все! Пора влаштовувати особисте життя! Дитина прилаштована, мені сорок стукнуло. Якщо не зараз, то вже ніколи... Але в нас же нормальний нежонатий мужик за сорок — один на десять тисяч! Так що буду знайомитися тільки з іноземцями в інтернеті. В них там у такому віці купа пристойних чоловіків якраз тільки збираються одружуватись уперше». У відповідь на мій контраргумент, що пристойні іноземні женихи можуть знайти собі пару без допомоги інтернету і десь поближче, Марійка миттєво згадала свою далеко не красуню однокласницю, яка торік вийшла заміж за мадридця саме в такий спосіб. А також мою зовсім не юну родичку, яка вже років три є дружиною американця. Це обеззброїло. «Дійсно, нехай спробує. Вона гарненька, англійську знає, і, на відміну від мене, ніколи не сприймала виїзд за кордон назавжди як катастрофу», — подумала я. Відтак погодилась стати своєрідною Марійчиною помічницею і порадницею...

22 травня цього року СБУ порушила кримінальну справу за фактом геноциду в Україні. Один із доказів злочину: «Етнографічна карта проживання слов’янства» 1906 року, складена професором Флоринським, нещодавно віднайдена архівістами СБУ. Відтінком кольору на ній позначено межі компактного проживання українців. Це нинішня Україна, Поволжя і Північний Кавказ. Саме ці території були охоплені голодом–геноцидом у 1932—1933 роках, на їх кордонах стояли тоді загони оточення. «14 грудня 1932 року за підписом Сталіна вийшла Постанова ЦК ВКП(б) та Ради народних комісарів СРСР про хлібозаготівлі (читай — знищення голодом) на Україні, Північному Кавказі та в Західній області. Я впевнений, що у Йосипа Віссаріоновича були подібні мапи», — каже голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко.

Ображені велосипедисти й феміністки, обурені захисники природи і противники заборгованої зарплати, гомосексуалісти та ексгібіціоністи — вони всі вже побували голяка на вулицях Америки та Європи. В усьому світі акції протесту з використанням публічного стриптизу — банальність і норма. Тепер мода оголювати «п’яту точку» як останній аргумент докотилася і до України. Показово оголених тіл на вулицях побільшало: одні називають це мистецькими акціями, «криком душі», «епатажем», інші — повним несмаком і балансуванням на межі злочинства. Учасники «голопузих» перформансів закликають державників не боротися з ними і не затягувати «паски» суспільної безпеки. Інакше, мовляв, захищати свободу висловлення поглядів вийде армія голих активістів.

Про існування нових, «цифрових», наркотиків мені розказав брат–підліток: мовляв, його друзі вже давно «качають» звукові треки з наркотичним «ефектом» із інтернету, слухають їх. І божаться: діє! Історія з аудіонаркотиками спершу здається повною маячнею. Однак, виявляється, немає диму без вогню: такі «цифрові» наркотики дійсно існують і мають популярність серед молоді. Одні фахівці запевняють: це — звичайна піар–акція і спроба «скосити» грошенят, інші зазначають: «айдозери» — забавка не з безпечних. Адже вплив «особливих» звуків на мозок людини досі не вивчений. І «музичка зі смаком кокаїну», мовляв, цілком може стати першою сходинкою до справжніх наркотиків. Тож, може, варто поцікавитися, що у плеєрі вашої дитини?

Володимира Вотінова знають у Черкасах як великого любителя радіотехніки. Її 74–річний колекціонер збирає вже майже 20 років. Тож у чотирьох кімнатах вже назбиралося більше 2 тисяч радіоприладів. Здебільшого, це лампова апаратура, яку тепер хіба що в кіно можна побачити...

У Криму живе унікальний народ, чия своєрідна культура водночас несе на собі різні впливи. На жаль, сьогодні представників цього народу на півострові лише 300 осіб. Це караїми, чия таємниця досі не розгадана. Їхня доля пов’язана з Україною.

Поки заможні українські політики ламають списи і вправляються у красномовстві, поруч звичайні люди мовчки рік у рік роблять справжні Справи. Уже дванадцять років поспіль американські та українські благодійники на зібрані пожертви дбають про вихованців інтернатів: купують ліки, книжки, роблять ремонти. Вони підтримують сиріт навіть після закінчення інтернату і мріють про інтелектуальні «інвестиції» у своїх вихованців.

Каліцтво чи вроджену неповносправність свого часу вважали «карою за гріхи». Як і будь–яку «інакшість» чи брак чогось, що бачилося ознакою «норми». Та після революції Духу, яка дала людству розуміння єдиного для всіх Бога–Творця, почалося поступове усвідомлення спільності, взаємодоповнюваності і глибинної потреби людини в людині, незалежно від її зовнішніх ознак чи здібностей. Навіть розумових. Утім аж у ХХ столітті заговорили про особливий дар стосунків з розумово неповносправними. Чи не першим відкрив цей дар канадський філософ Жан Ваньє. Він побував у психіатричному інтернаті, де служив капеланом його знайомий священик Тома Філіп, і був вражений нелюдськими умовами тамтешнього існування. У 1964 році мислитель придбав у Франції будиночок і поселився там з двома розумово неповносправними чоловіками. З часом таких людей з особливими потребами та їхніх молодих помічників–волонтерів у будиночку більшало. Створилася спільнота, яку назвали «Лярш», тобто «Ковчег». Сьогодні таких спільнот налічується вже понад 135, у більш ніж 30 країнах світу. Україна стала першою з пострадянських держав, що сприйняла ідею «Ковчега». У березні 2007 року спільноту у Львові офіційно визнав міжнародний рух «Лярш».

Галина Тарасюк — відома українська письменниця, автор 20 поетичних, прозових, публіцистичних книг, лауреат багатьох престижних премій, кавалер ордена княгині Ольги, заслужений працівник культури України. Ще на початку цього року вона єдина із членів Національної спілки письменників України публічно звинуватила голову НСПУ Володимира Яворівського та його «команду» в «дерибані» спілчанського нерухомого майна — поліклініки, будинків творчості тощо. За це її виключили зі Спілки письменників. Утім на зборах Київської письменницької організації 20 жовтня 2009 року Галину Тарасюк поновили в лавах членів НСПУ. Але сама пані Тарасюк, дякуючи київським колегам за цей подвиг, відмовляється поновлюватися у Спілці доти, доки її нинішні очільники Володимир Яворівський, Анатолій Крим, Василь Шкляр та інші не повернуть усе розбазарене, продане або здане ними в довічну оренду нерухоме спілчанське майно.

Уже більш як три місяці грального бізнесу в Україні офіційно не існує. Але азарт — безсмертний: в усіх містах України гральні заклади «перекваліфікувалися» на інтерактивні клуби, де кожен бажаючий спокійно може «покрутити» рулетку. Щоправда, тепер в інтернеті. Поки ігромани освоюють «комп’ютерні» технології, а підприємці спокійно «торгують» азартом, державні мужі думають, що робити з невмирущим гральним бізнесом далі.