Ангели довкілля

      Заповідник — еталон правічної природи. Її захищає закон, оберігає людське серце. Але чи повністю недоторканним повинен бути природно-заповідний фонд? Відповіді авторитетів на це питання різняться — часом діаметрально. Сто років тому відомий природозахисник, академік Іван Бородін у маніфесті «Охорона пам'яток природи» писав: «Ми є володарями єдиних з-поміж роду скарбів природи. Це такі унікуми, як картини Рафаеля, — знищити їх легко, але відтворити немає можливості. Створення захисних ареалів надзвичайно важливо в цілях педагогічних, бо це забезпечує наявність об'єктів для наочного вивчення природи. Особливо велике їх значення у цьому зв'язку в околицях великих розумових центрів, де зосереджено масу унівського юнацтва». Активний діяч природоохоронної справи, фундатор мережі заповідників колишнього Радянського Союзу Василь Макаров конкретизує завдання: «Усіма способами розвивати пролетарський туризм у межах заповідників, не знижуючи, однак, науково-дослідницького значення заповідників і витримуючи принцип заповідності». Такий «ліберальний» підхід категорично заперечує знаний український екофілософ, голова Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко: «Заповідник повинен бути зачинений для туристів на замок».

      Назріле протиріччя було розв'язане в сімдесятих роках прийняттям програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера», що передбачала організацію біосферних заповідників, на території яких досягається найбільш оптимальне співіснування природи і людини. У 1998 році в Україні було створено Дунайський біосферний заповідник з трьох поєднаних територій: зони суворої заповідності або ядра, буферної зони і зони традиційного господарювання місцевих жителів. Зелені вікна Дунайського заповідника розкрилися на всю Україну, прочинилися у широкий світ — так настав час узятися за організацію екологічного туризму.

      Це був період, коли заповідник переживав разом із країною економічну кризу, коли висохле бюджетне джерело не покривало навіть скромні цифри заробітної плати, не кажучи вже про мінімальні господарські потреби. Було сподівання, що екологічний туризм дасть хоча б невелику фінансову підпору для виживання в скрутний час. Налагодженням туристичної справи колектив заповідника обтяжив заступника директора Олега Семенюка, досвідченого бувальця, який добрий десяток років проплавав на суднах, приписаних до Мурманського порту.

      Найпершою турботою стало влаштування у Вилковому iнформаційно-туристичного центру з демонстраційним залом та стендами з експонатами дунайської дельти. Одночасно молоді ентузіасти, директор заповідника Олександр Волошкевич і Олег Семенюк, промірявши безліч разів на човнах і в гумових чоботях дельту, проклали на карті туристичні маршрути: «нульовий кілометр», «Заповідне узбережжя Східне», «Екологічна стежка Лебединка» та «Нова земля».

      На зеленому острівці кордону Полуденний стоїть чепурний єгерський будиночок із блискотливою платою сонячної батареї на даху. За спиною будинку височить дерев'яна спостережна вежа, яка поскрипує під нальотами вітру з моря. Перед ганком, над човновим причалом націлена в небо висока стріла флагштока. Щоранку, в перших променях сонця, єгері піднімають державний прапор України. А потім господарі кордону Василь Силарін, Віктор Моргунов і Павло Бойко, кожен на своїй вахті, виглядають з очеретяних воріт Полуденного гирла гостей — туристів з Європи і України.

      Найперше, на початку травня, єгері-полуденці чекають туристів із півночі. Від німецьких гір Шварцвальда, де чистим джерелом зароджується Дунай, — з міст Берліна, Гамбурга, Мюнхена, Ганновера, Кельна. Вони припливуть дунайською водою на суднах «Україна» і «Молдавія», дійдуть пароплавами до Вилкового і, відвідавши інформаційно-туристичний центр, припливуть на могунах — великих човнах з тентами від сонця — в дельту, щоб найперше побачити і сфотографуватися біля знаку «нульовий кілометр», про який начулися ще в туристичних офісах у Німеччині. Повсякдень чекають також у заповіднику гостей-туристів зі сходу — земляків-кілійчан, рідних одеситів, допитливих природолюбів з усієї України, Молдови, Білорусі — і навіть до Казахстану та Сибіру долинає чутка про дивовижну красу Придунав'я.

      А сьогодні, коли туристський горизонт ще по-весняному чистий, я заряджаю Олега Семенюка своїм нетерпінням скоріше побувати на зеленому дунайському маршруті. Головний провідник не порушує подорожнього ритуалу: перша дія починається саме тут — на Полуденному. Насамперед подивимося на красу заповідного краю з висоти пташиного польоту. Піднімаюсь сходами за пружним кроком Олега Семенюка на вежу — і переводжу подих уже на дерев'яному майданчику, справді, на рівні польоту сірих гусей і рожевих пеліканів...

      Озираюсь навкруги, і мій погляд тоне в чистому високому небі. Боже мій, яка прекрасна українська земля! Куди не подивись — скрізь неомірний зелений простір, блакить неохопного неба, голубі стрічки дунайських вод, сонцесяйне безмежжя моря! Рухливими сувоями котяться під вітром хвилі очерету — аж до танучого вдалині горизонту. Цвітуть білими ліліями кути-озера, розпластаними на воді круглистими листками, — і озера аж сміються в очах.

      А в повітрі — своє тайнодійство. Низом снують на крилах нарозтяг сріблясті чайки. Над Гнеушевим гирлом, мов над водним проспектом, проміряє шлях від морського узбережжя до свого гнізда в очеретах лебедина пара. Прямо над головою, під сонячним покотьолом, пливуть повагом у круговому танку імпозантні пелікани. І все це у просторі, напоєному запахом різнотрав'я — татарського зілля, ірисів, комишу, лілей, зірчастої м'яти.

      Пишна врода, невимовна краса! З нею не зрівняється ніяке, навіть біблійне чудо. Я пропоную занести дунайську дельту, її неповторну красу в книгу рекордів Гіннесса — не все ж там числитись досягненням нелюдської напруги, вимірюваним кілометрами та кілограмами.

      Перевівши погляд уперед, фіксую в окулярах бінокля розпростерті крила сріблястої чайки і вже не відпускаю з очей, стежу за польотом птахи, поки вона, різко змінивши траєкторію, не складає крила з чорною мережкою і вмощується на великому овалі, поставленому вертикально на піщаному узбережжі. Спасибі, срібнокрилий лоцмане! Мені з читачем якраз і треба розпочинати маршрут від рубіжного знака «нульовий кілометр». З'явився він тут, на вигині Полуденного гирла, де зустрічаються дві стихії — ріка і море, невипадково. Допливши останньою стометрівкою Дунаю до морської хвилі, турист досі не міг зачепитися поглядом за якийсь пам'ятний знак своєї подорожі. Олександр Волошкевич і Олег Семенюк задумались: у їхньому краї відлік дунайських кілометрів ведеться від моря вгору по ріці, то чому не поставити тут, на береговій окрайці, великий знак «0 км» — «нульовий кілометр». Відтоді фотоапарати не обвисали сирітськи з плечей туристів. Та одних знімків було замало. Туристи сподівались і на цікаву розповідь гіда...

      Вирішили не чекати, поки «0 кілометр» «обросте з часом прикметами й легендами. Почалося в заповіднику творче змагання навколо «0». Послухайте, якщо через металевий овал перестрибне худорлявий студент — то «кругла п'ятірка» йому на екзамені забезпечена. Чекайте, коли через магічне коло переступить поважний службовець, то до його зарплати неодмінно додасться такий «бажаний нолик». А якщо через притягальний «0» обережно перейде, одне за другим, молоде подружжя, то ось-ось помітно «округлиться» юна дружина і через дев'ять місяців подарує чоловікові очікуваного «дунайського малюка».

      Хто продовжить веселі принади? Спробуй, читачу. Легенди швидко народжуються, а ще швидше обростають романтичним флером зі старовинним забарвленням. Потрібен доказ? Невдовзі «залітає» в заповідник, до кабінету Олександра Волошкевича, обвішаний фотоначинням кореспондент німецького журналу «Штерн» і одразу з проханням: відвезіть його найперше на «нульовий кілометр», про який розповідають стільки «старовинних легенд». Тепер ми знаємо, як народжуються легенди. Чому легенди? Олександр Волошкевич уже одержав не одного листа, в яких молоде подружжя дякує: у них народився первісток, охрещений дунайським вінком.

      Від «нульового кілометра» пливемо вздовж морської берегової лінії, проминаємо гирла Відножне й Піщане, призупиняємося на широкому розтрубові Новостамбульського рукава, милуючись його нестримною волею, поки її ще не скували гравійними дамбами каналу «Дунай — Чорне море» (про будівництво каналу «Україна молода» писала неодноразово, відстоюючи чітку позицію: необхідно прокласти суднохід без шкоди дунайській заповідності), а далі скочуємося човном до продовження туристського маршруту «Заповідне узбережжя Східне».

      Тут, якщо ти навіть ідеш у туристській групі, на якісь неземні хвилини залишаєшся на самоті зi своїм серцем, зi своїм минулим, яке раптом стає ясним і прозорим. Зостаєшся, нарешті, наодинці з Творцем цієї краси, який у гаморі й кіптяві мільйонного міста може тебе не помітити, а тут обов'язково саме тебе побачить і спитає... І ти непомітно відступиш від групи, зламаєш туристську вервечку і затримаєшся за густолистим  кущем, на пісчаній смузі, усіяній мушлями тисячолітньої давнини. Залишишся зовсім сам-один — і даси відповідь за своє життя... А потім, просвітлений і очищений, нахилишся долу, знайдеш найкрасивішу мушлю, цілу ціленьку, не розбиту ні хвилями, ні вітрами, покладеш її обережно в кишеню і радісно побіжиш доганяти туристську групу...

      Приплисти на кордон Східний і не побувати в Ананьчиному куті — значить не побачити, як у водній чаші, вигрітій сонцем, бринить первородне життя. На моїй карті значиться, що Ананьчин кут — це затока з моря, але за кілька останніх літ рухлива дунайська дельта так погралася плавнями, що «запечатала» вихід в море — затока перетворилася на озеро-кут. Літньої пори Ананьчин кут повертається до того правічного часу, коли життя у фантастичному різноманітті розкішно буяло і саме ж собі дивувалося, радісно сміялося. Візерунчастими розетками стелиться по воді патріарх дунайської дельти — водяний горіх чилім, наливаючи солодким соком усередині зеленого віночка шипастий горіх, який зірчастими шпильками захищає свій рід, але все ж піддається міцним лускунчикам гусиних дзьобів. Чилім мирно ділить водну гладінь Ананьчина кута з овальними листками античної німфеї — білої лілії з ніжною жовтою цяткою в квітковій чашечці...

      Та головне відкриття чекає нас попереду. Пливемо далі вздовж морського узбережжя, поминаємо затоку Циганський кут, на якiй стоїть новенька єгерська сторожка з тією ж назвою — «Циганка», затим перетинаємо широке Старостамбульське гирло і прямуємо великою водою у суверенне царство птахів — на Курильські острови. І невдовзі переступаємо з човна на дерев'яну кладку екологічної стежки «Лебединка» і йдемо незайманим, первісним світом.

      Ліворуч розлогі верби з такими добрими назвами: ламка, попеляста, біла і верба тричинкова... По праву руч диковинки далекої минувшини: аморфа кущова і обвійник грецький... Погляд долу: до підошов тягнуться чистець і м'ята болотна, череда трироздільна і гостра осока... А поміж ними, у зарясненій протоці, насторожився вужик, та ось помітив вас — і швидко пов'юнився до рятівної води... На сухому кореневищі кольоровою брошкою причепилася ящірка, відловлюючи кожен промінчик сонця... А у високому небі — тільки пробийся зором крізь віття — на крилах наопашки завис кібчик, щоб через якусь мить, намітивши оком ласу здобич, опукою впасти на землю... Широкими крилами крає повітря чапля, витягши веретеном довгі ноги...

      Перше несміле жаб'яче кумкання, яке надвечір переросте в громовий концерт... Віщує довгі роки добрій людині сива зозуля... Глухо, мов у коротеньку дудку, бамкає сторожкий одуд... І все це невтримне різноголосся, що ллється із пташиних грудей, перекривають неперевершені мелодисти, невгамовні солов'ї...

      І ось останній дощатий настил перед спостережним будиночком. Тихо, без найменшого рипу пірнаємо в низькі двері й мимоволі переходимо на шепіт: за передньою стінкою з вузькими горизонтальними смужками віконець Лебединий рай. Ні один телевізійний екран у світі не зрівняється кольорами й чіткістю зi спостережним віконцем на дунайській «Лебединці». Уся велика лагуна, заткана зеленим вінком довкола, у нуртуванні пташиного життя, у непередаваній білій ошатності. Не вистелена білими ліліями, а всуціль розписана помахом лебединих крил. Скільки тут сріблястого птаства — дружних лебединих пар із пухнастими грудочками дитинчат при крилі, гордовитих молодих одинаків, які присумлено описують ввічливі кола навколо щасливих сімейств, — не перелічити.

      Справді важко відірвати від віконець у чарівний світ юних мандрівників — дошкільнят, учнів та студентів. Саме молодій зміні найперше прищеплюють любов до природи Олег Семенюк, працівники візит-центру Килина Федоренко і Тетяна Балацька — проводять бесіди в дитсадку «Джерельце», дають екологічні уроки у Вилківській школі-ліцеї, проклали стежку до півсотні шкіл Кілійського району. Виховну природоохоронну справу продовжують екологічний клуб «Дунай», який очолює заступник директора заповідника Василь Федоренко, та екоцентр «Дельта», який вже має свої відділення в Одесі і Києві. Головне завдання одне: зростити, виховати справжніх охоронців природи, або, як тут і в світі кажуть, «ангелів довкілля». Хай таланить вам у дунайському подвижництві!

      ...За Лебединкою на горизонті Курильські острови, де полюють дзьобами-вершами на рибу пелікани — рожеві чи кучеряві, можна розгледіти лише в бінокль. Та все ж Курили не найдальші острови в заповіднику. Щороку Дунай виносить в море мільйони тонн мулу. Стримувані морською хвилею, ці наноси витягуються багатокілометровими пісчаними косами. Вітер швидко засіває нові землі травами, ще швидше їх обживають птахи: лебеді, пелікани, гуси, качки. Якщо вам пощастить ступити на Нову землю в травневі дні, то станете самовидцем зародження нового життя. Під кожним кущиком вирізните на піщаному тлі беззахисних пташенят, які ще щільніше притискуються до землі або вже пробують втекти, перекочуючись усім тільцем, від навислої над ними загрозливої тіні. Тому весняної пори, під час гніздування, коли йдеш у заметілі пташиних крил, не бажано навідуватися сюди, аби не тривожити все це біблійне птаство, яке злітається на Нову землю для продовження роду.

      Коли Олександр Волошкевич і Олег Семенюк продумували туристичний маршрут на Нову землю, вони не один раз промірювали сягнистим кроком вузьку кількакілометрову смугу, яку щороку підсипає й розтягує в довжину щедрий Дунай. Пташині гнізда спустіли, малеча стала на крило... Чим тоді привабити туриста, особливо іноземного, на безлюдну смугу землі? Повірте, є чим. Адже в старому, урбанізованому європейському світі це наймолодша суша, на яку справді щороку вперше ступає людина. А в кого не забринить серце гордістю першовідкривача нової землі! Особливо коли ваше відкриття буде закріплене документом із гербовою печаткою.

      А саме такий урочий акт відбудеться, коли ви повернетесь тихохідною могуною до Вилковського візит-центру, з якого починався шлях у дунайську дельту. І ось хвилина вашого вивищення в природі: директор заповідника Олександр Волошкевич вручає зворушеному туристу диплом, яким підтверджується, що ім'ярек «відвідав наймолодшу сушу Європи». На цупкому аркуші диплома позначено увесь туристський маршрут, починаючи від німецького міста Регенсбург через Відень, Братиславу, Будапешт, Белград, Русе в Болгарії, Галац у Румунії — і так аж до загадкового Вилкового, від якого внизу позначено ваше відкриття — Нова земля.

      Мій диплом висить над робочим столом, за яким я зараз пишу ці рядки...

      P. S. У Дунайський біосферний заповідник уже знайшли дорогу допитливі з 37 країн. Якщо у вас зародиться бажання побувати на «нульовому кілометрі», заповідному узбережжі Східне, на екологічній стежці «Лебединка», на Новій землі і ви захочете уточнити маршрут і дату приїзду, наберіть номер 8 (048-43) 446-19 і запросіть до телефону Олега Григоровича Семенюка. Його відповідь зміцнить ваше бажання — і воно неодмінно здійсниться.