Минулого тижня у столичній книгарні «Літера» відбулась автограф-сесія та прес-конференція з нагоди видання книжки «Аврора, або Що снилося сплячій красуні». Українській режисерці Оксані Байрак замало просто створювати кіно. Вона хоче ще й «Оскара» і письменницької слави. В числі за 25 жовтня «УМ» розповідала про те, що «Аврора...» ввійшла в перелік стрічок-номінантів для висунення на премію американської кіноакадемії «Оскар» у номінації «Найкращий іншомовний фільм».

Відтепер українські письменники та журналісти-книжники отримуватимуть подарунки не лише на Миколая, а й на святого Нестора. Цьогорічна премія існує в трьох номінаціях: автору книжки, яка справила найбільше враження на колектив журналу (двадцять тисяч гривень); журналісту, який працює з книжковою тематикою (десять тисяч гривень); автору найкращої публікації у часописі «Київська Русь» (десять тисяч гривень).

Написавши свій перший роман «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором» (2002 р.), вісімнадцятирічна полька вмить стала популярною. Книга розійшлася стотисячним накладом і була перекладена багатьма мовами.

Українці не надто розбещені подібними заходами. Хоч як це прикро, переважній більшості наших співвітчизників від книжкових ярмарків укупі із видавничими форумами - ні холодно, ні жарко. Їх усе більше гріють чужинські «мильні опери», розраховані на відверто овочевий інтелектуальний рівень. Але книжники й далі виявляють героїзм терпимості і наполегливості, вперто намагаючись долучити до літератури не лише пересічного громадянина, але й «керманичів» нашої держави.

На честь круглої дати 10 листопада «ВВ» відкриває фотовиставку в київськiй галереї Bereznitsky Gallery Kiev-Berlin. Виставка має ностальгійну назву «Були деньки». Таку ж назву матиме і новий альбом, презентація якого відбудеться у рамках святкування.

Фотовиставка, для якої обрали модно-гламурну галерею, розташовану на початку Андріївського узвозу, присвячена двадцятирічнiй історії популярного гурту.

Минулого вівторка генеральний директор ICTV Олександр Богуцький, продюсер проекту та керівник департаменту розважальних програм каналу Алла Липовецька та президент медичної клініки «Борис» Михайло Радуцький презентували журналістам один із найдорожчих в історії українського телебачення проектiв.

Члени міжнародного журі — всесвітньо відомі піаністи, композитори, музичні критики — без перебільшення були піднесені і задоволені конкурсом. Вони в один голос відзначали унікальність і безпрецедентність українського музичного заходу.

Уже сьому осінь поспіль до Києва з різних куточків не лише України, а й інших країн світу з'їжджаються юні люди, з тонкими пальцями й осяйними поглядами, щоб позмагатися в «мордуванні» роялю. Слухаючи достоту віртуозну гру дітей віком від семи до чотирнадцяти років, навіть далеких від класичної музики людей пробирає дрож і руки покриваються «сиротами». Тому вжите мною слово «мордування» — це аж ніяк не іронія, швидше, добрий жарт. Адже наш земляк, всесвітньо відомий музикант Володимир Горовиць — теж був невиправним жартівником й до похилих літ залишався дитиною. Під час концертів маестро міг перервати гру і почати спілкуватися зі слухачами в залі, міг показати комусь язика...

Нагадаємо, що 10 червня 2004 року в Київському музеї російського мистецтва відкрилася помпезна виставка «Український живопис 1945-1989 років. З приватних колекцій» під патронатом тодішнього віце-прем'єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника. Виставку тоді ощасливив своєю присутністю і Леонід Кучма. Серед полотен інших українських художників-соцреалістів у експозиції були присутні роботи, які начебто належали пензлю Тетяни Яблонської. Хвора і старенька художниця не мала тоді змоги на власні очі подивитися ті роботи, зате бачила розкішний каталог виставки і категорично заперечувала своє авторство. Те, що представлено підробки, бачила і дочка Яблонської, і численні друзі й симпатики сім'ї, мистецтвознавці й художники. Причетні до виставки чиновники категорично відмовлялися дослухатися до претензій Гаяне Атаян, мовляв, виставку відмінити нереально, адже на неї чекають ого-го які люди.

Цей 76-річний дідуган ніколи не позиціонував себе винятково як художника. Йому подобається, щоб усі пам’ятали насамперед те, що він — засновник «Віденської школи фантастичного реалізму». А ще він — архітектор, дизайнер, поет і таке інше. За словами художника, два проекти, над якими він працює впродовж усього життя, — це тема Апокаліпсису та «людини й надлюдини». Народився митець і здобув освіту у Відні в родині ортодоксального єврея та християнки. Ще маленьким він зазнав нацистських репресій, а в юності — категоричного несприйняття свого мистецтва на батьківщині. Тому Фукс виїздить до Франції, де знаходить справжніх однодумців: Андре Бретона, Жана Кокто, входить у коло Жана-Поля Сартра та Сальвадора Далі. Після мандрів Англією, Іспанією, Італією та Сполученими Штатами Фукс нарешті вирушає до Ізраїлю, де мешкає в бенедиктинському монастирі на горі Сіон і пише ікони.