Майже весь минулий тиждень столиця ритмічно пульсувала віршами у виконанні прибацаних юнаків, літніх чолов'яг із божевільним блиском в очах, припанкованих і зухвалих «дєвушок» та млосних створінь a la dekadans із катастрофічно підведеними очима й шовковими шворочками навколо начорно пофарбованих голів у стилі gothic.

А не судилося з цілком банальної і звичної не лише для нашого телевиробництва, а й для всієї культури, причини. Ну не готові ми ні в моральному, ні в матеріальному сенсі спекатися нав'язливої присутності колишнього «старшого брата» в нашому житті. Власник компанії «Про-ТБ» Віктор Приходько, що саме йому як своєму давньому партнерові «Студія «1+1» замовила фільмувати нову стосерійну «ковбасню» з робочою назвою «5 хвилин до метро», дуже хвацько знімає всі можливі незручні запитання журналістів і глядачів, дипломатично й мало не по-езопівському розповідаючи їм про формат стрічки. Мовляв, є такий імпортний формат, «Сусіди» називається. Це коли дія відбувається в одному багатоквартирному будинку, фактично в одному під'їзді. Тож і новий серіал за суттю такий само. Проте, за словами Приходька, сценарій «5 хвилин...» Олександра Щербакова — цілком оригінальний. Тому жанрувати його можна за допомогою такого цікавого терміна з перебудовчого відеопрокату, як «життєвий фільм».

Метою новоствореного телепродукту є спроба у популярній формі розповісти про головні історичні події України ХХ сторіччя. У програмі активно використовуються відеосюжети на основі архівних матеріалів НТКУ, Державного кіно-, фотоархіву та спеціальних архівів інших державних установ. Теми кожного випуску визначаються відповідно до важливих дат наступного тижня. Охрімович як ніхто інший вписується у роль ведучого програми про суперечливу історію нашого народу. Андрієві аж ніяк не властиве фарисейство і «танці під чужу скрипку». Охрімович переконаний, що словосполучення «говорящая голова» могло народитися лише у постсовєтських головах. Якщо робити продукт без кольору, запаху та смаку, навіщо здалися ведучі? Можна просто намалювати мультик і озвучити його за кадром.
Тож нині колишній популярний і таки харизматичний голос радіо «Свобода», а тепер ведучий Першого каналу Андрій Охрімович (у колі літературно-журналістської братії просто Охрім) розповість читачам «УМ» про плани на наступну програму, про власне бачення журналістики, а також — дещицю болючо-особистого.

Пам'ятаєте славетну цитату «інженера людських душ» Леся Подерв'янського про те, що людям найбільше на світі подобається споглядати три речі: «уродів, насіліє і власний кал»? Напевне, саме тому щосуботи о 20.00 тисячі українців збираються біля телевізорів і уважно «втикають», як американські пластичні хірурги разом із іншими чарівниками підводять людей з заниженою самооцінкою до омріяного американського стандарту краси. «Тут обріжемо, там відпиляємо, он там-о підкачаємо жирку... Який розмір грудей бажаєте? Та-ак, чудовенько!» Далі гидке (а часто-густо цілком навіть стерпне) каченя на дванадцять годин лягає під скальпель, і його починають ретельно «рихтувати». Видовище хоч і досить своєрідне, але, напевно, в усіх країнах світу не бракує людей, охочих цією процедурою посмакувати.

У рамках цьогорічного європейського фантастичного форуму «Єврокон», відбувалася акція, що про неї просто неможливо не розповісти окремо. Адже її організатором та ідеологом був «відірваний» естет і активний порушник спокою літературно-мистецького болітця, відомий молодий критик Анатолій Ульянов.

Як повідомляє агенція «Інтерфакс», ці канали замінено на ТРК «Гравіс» (35-й та 7-й телеканали), «Мегаспорт» і Регіональну державну телерадіокомпанію (РДТРК). Нагадаємо, що продукція каналів-«вигнанців» жодним чином не є національною. Єдиний канал, який виробляє власний український продукт, це К1. Проте й на цьому каналі левову частку ефірного часу посідає продукція закордонна, переважно російська.
Минулого тижня в різних українських засобах масової інформації К1 поширив відкритого листа, в якому йдеться мало не про свавілля Нацради України з питань телебачення і радіомовлення, а також про фінансові збитки, що їх зазнає канал через позбавлення його «соціального пакету». Прості смертні дивуються: К1 жодним чином не справляє враження якоїсь упослідженої ТРК, чому ж йому так ридати за цією «гуманітаркою» від української держави? І справді, чому раптом Україна має фінансово утримувати телеканали, власники яких — представники чужої держави?
Кореспондентові «УМ» ситуацію пояснив голова Нацради з питань телебачення та радіомовлення Віталій Шевченко:

Позавчора у книгарні-клубі «Бабуїн» до пізнього вечора гуру російської журналістики Артемій Троїцький презентував друге, доповнене, видання своєї книженції з назвою «АКТроицкий. Я введу вас в мир... ПОП» (бонус musik+sex)

Цього чи не найстаршого гостя нинішнього фестивалю шанувальники знають як американця. Хоча нині Гаррі мешкає в Ірландії, бо має сентимент до цієї країни насамперед через бабцю, яка була кровною представницею цього, такого, до речі, схожого на українців, народу. На адресу американців автор близько п'ятдесяти науково-фантастичних романів висловлюється доволі жорстко. Принаймні я як людина, яка не володіє англійською, його емоційний «спіч» про американців зрозуміла чи не найкраще. Адже характеристика найуспішнішої нації в устах Гаррісона була рясно пересипана словами «fuck» і «bull shit».

Головними натхненниками і виконавцями ігрового шоу «На свою голову» на каналі ICTV стало подружжя Ігоря Пелиха та Олександри Лозинської. Щоправда, Саша позиціонує себе в цьому проекті як такого собі «сірого кардинала». Принаймні на запитання, чим вона займається, колишня ведуча програми «Не всі вдома» («1+1») відповіла: «Пелиха підганяю».
Розмовляли ми в популярному київському клубі-книгарні простісінько під будинком, де розташований офіс їхньої компанії-продакшн. За кілька днів по розмові я зателефонувала Ігореві, щоб уточнити назву цієї компанії. «Роги і копита продакшн», — відповів Пелих. Я, звісно ж, не повірила. «Та справді! Я не жартую!»— зареготав новітній телеквестер.

Коли місяць тому Свєтка Поваляєва сказала мені, що презентуватиме у кабаку з назвою «Муракамі» свою четверту книженцію, в мене, хоч-не-хоч, виник несамовитий «передозняк» асоціацій. Стосовно Поваляєвої, звісно ж, а не стосовно японських письменників, власників украй поширеного на екзотичних островах прізвища.