Дорота Масловська. (Тані САЗАНСЬКОЇ (imcat.photosight.ru))
Написавши свій перший роман «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором» (2002 р.), вісімнадцятирічна полька вмить стала популярною. Книга розійшлася стотисячним накладом і була перекладена багатьма мовами. За новий роман «Королевин павич» у жовтні цього року Дорота Масловська отримала головну літературну премію Польщі Nike, зухвало затесавшись в обойму таких класиків, як Чеслав Мілош, Тадеуш Ружевич та Єжи Пільх.
Хто ще не читав українського перекладу роману Масловської («Фоліо», 2006), може уявно змікшувати наших Любка Дереша, Ірену Карпу, Світлану Поваляєву і додати кілька столових ложок Лариси Денисенко. Останній інгридієнт забезпечує хист до транссексуальних карнавальних перевтілень. Адже, як і Лариса Денисенко у романі «Забавки з плоті та крові», свій перший роман Масловська написала від імені чоловіка, концептуального поціновувача «амфи», роззяви, тусовщика, збоченого лірика, нероби і палкого польського патріота, який має «поганяло» Сильний.
Мікшувати, втім, можна скільки завгодно і в будь-яких пропорціях, проте аналогу Масловської українська література поки що не має. За аналогією з Патріком Зюскіндом, маємо до біса мензурок із різними запашними оліями, та отримати з них парфум досконалості (в нашому випадку - самодостатності) - бракує повноцінного нюху. Недаремно в Росії «на ура» зустріли роман юної польки. Весь «антикацапський» стьоб Масловської росіяни повернули на свою користь, означивши роман як карикатуру на ксенофобію. А як іще можна назвати твір, побудований на наркотичних глюках, мову якого формує суворий сленг, дбайливо загорнутий у «соболя» ненормативної лексики? Імперія (нехай колишня) з імперією (нехай поскубаною) завжди знайдуть спільну мову, навіть коли та мова будуватиметься на взаємному матюччі.
Російські критики розмірковують, як це, мовляв, примітивно, об'єднувати націю через спільну нелюбов до «істінних русскіх» і яка молодчинка дівчинка, що так тонко усе це виписала. Поляки сприймають роман зовсім інакше. Українські читачі ще не визначилися. Ми позбавлені імперського досвіду. Наш досвід - це плазування перед чорношкірими проповідниками, релігійними конфесіями сусідніх країн, які запаскуджують наші святині, перелякана раболєпна покора, вбрана в ошмаття пародійної толерантності і політкоректності, паради катів на дідівських могилах, Новий Заповіт, зведений до єдиної аутсайдерської настанови про «ліву щоку». Як на мене, явище, подібне до Масловської, з'явиться в українській літературі тоді, коли котрась молода людина візьме на себе сміливість змалювати Україну як тризуб(чик), що теліпається між двома двоголовими імперськими орлами, а сорокасемимільйонне тіло натовпу, замордоване глобалізацією, накладеною на рабську психологію, волатиме, як одна з героїнь Доротиного роману - чортам у пеклі: «З'їжте мене, я себе більше не хочу».
Про повноцінну сучасну національну літературу може йтися лише тоді, коли юна особа на всю країну, в якій дев'яносто п'ять відсотків населення католики, може спокійнісінько сказати: «Бог перевертається в гробу, коли на це дивиться», - і авторку цих слів не припнуть до ганебного стовпа, а її книжку ніхто не візьметься спалювати. Повноцінна література може творитися тоді, коли принаймні три покоління (діди, батьки і діти) зможуть, сидячи разом на дивані, цитувати одне одному Масловську, не шаріючись і не опускаючи очей. От хоча б це: «Ми не люди, а лише звичайні кишково-порожнинні, котрі скліщуються подвоє й роблять непристойні рухи. А в офігенних морях біологічно активних рідин плавають хвостаті хробаки, в яких потім несподівано з'являються зуби, нігті, одяг, портфелі, окуляри».
Роман Масловської - це автоперезавантаження національної матриці й надійний її захист від чужинських комп'ютерних вірусів. Слова втрачають зміст? Нема проблем, створимо нові назви до символів свого світу. Страху не існує, бо «все загрожує всім, життя загрожує смертю», і якщо навіть когось з'їдять пси, вони невдовзі повернуть його, вим'ятого, «за вшитою у полу плаща адресою».
Різдвяні свята для мешканців Польщі є періодом підбиття підсумків, і попри певну схильність до нарікання, більшість наших співрозмовників відзначають те, що «Батьківщина таки розвивається». Поляки почуваються цілком незле. Зрештою, як і їхні «нові» побратими з Європейського Союзу. «Молода Європа» стрімко нарощує розвиткові темпи, котрі й не снилися Росії в усіх її «єепнутих» мареннях. >>
На відкритті цьогорічного Варшавського книжкового ярмарку, 50-го за рахунком, міністр культури Польщі Вольдемар Домбровський оголосив країну-почесного гостя наступного, 51-го, ярмарку. «Україна» прозвучало несподівано — причому як для нас, так, здається, і для дирекції ярмарку. Рано чи пізно міжнародний книжковий дебют України у статусі почесного гостя мав статися — планувалося, що це буде у Франкфурті в 2007-му. >>
Проголосити Ісуса Христа королем Польщі запропонували незадовго перед Різдвом сорок шість депутатів Сейму. Ідея звучить принаймні екзотично, чи не так? Але не для поляків. У Польщі цю пропозицію сприйняли серйозно, і вона викликала неабияку дискусію. Чи не головний аргумент прихильників «коронування Христа»: якщо Діва Марія вважається королевою Польщі, то чому б Ісуса не назвати королем? >>
«...А це могла б бути блискуча, на мій погляд, фірма, — з жалем у голосі каже торговий радник-посланник посольства Польщі в Україні Анна Сковронська-Лучинська. — Це був би цікавий приклад співробітництва Польщі та України. До того ж у стратегічній для наших країн паливно-енергетичній сфері. А все так гальмується і гальмується, гальмується і гальмується...»
На прикладі «Девону» — саме про це українсько-польське підприємство розповідає пані Сковронська-Лучинська — яскраво проявляється інвестиційний клімат України. У нас чимало клопочуться про залучення іноземних інвесторів. Поле для діяльності капіталовкладника — неозоре. Але в Україні інвестора також чекає неринкова конкуренція, недосконале законодавство, а подекуди ще й тиск iз боку можновладцiв. Якщо це стосується інвестора, який збирається вкладати гроші в паливну сферу, то йому слід пам'ятати також і про газову залежність України від Росії. Ця залежність змушує державу чимдуж «закручувати гайки» на власному газовому ринку. >>
Польський інститут національної пам'яті (ІНП) досі лишається недосягненним взірцем для України. У нас створено формальну інституцію з подібним лейблом, але з порожнім змістом — є директор, Ігор Юхновський, але звикло бракує найважливішого — фахівців та грошей, немає навіть відповідного приміщення. Знову українська гора породила мишу. А боротьба між групами просовєтських і націоналістичних істориків за важелі впливу виглядає кумедною порівняно з опором «старих» структур, спрямованих винятково на відмивання бюджетних «цвинтарних» коштів.
Польща вже кілька років тому передала всі архіви комуністичних спецслужб до ІНП та ухвалила закон, який дозволяє безперешкодно оприлюднювати інформацію на всіх державних чиновників, якщо вони «стукали» «по молодості». Ось уже рік, як ІНП має нового президента — Януша Куртику, котрий заповзявся реформувати цю структуру і прискорити процеси оприлюднення «секретів», нагромаджених комуністичними спецслужбами. Януш Куртика в інтерв'ю «УМ» роз'яснив особливості нової ситуації у цiй царинi. >>
...Два роки тому фасад типового панельного будинку на проспекті Вернадського, 125 у Москві прикрасила меморіальна дошка. Зображення на ній добре впізнавані: на тлі вбраної ялинки, гітари і пляшки шампанського — актори Барбара Брильська та Андрій Мягков, виконавці головних ролей у культовому радянському фільмі «Іронія долі, або З легкою парою». Картина ця вийшла ще в 1978 році, але майже три десятиліття лишається незмінним атрибутом новорічної телепрограми. Її головних героїв за результатами соцопитувань на теренах сучасного СНД визнано найромантичнішою кінопарою століття. Але мало хто знає, що мрія мільйонів чоловіків колишнього СРСР, польська актриса Барбара Брильська, ставши для них символом витонченості, мудрості та лагідності, в особистому житті пережила чимало трагедій, опосередковано пов'язаних і з улюбленою нами «Іронією долі...» >>
