Два роки тому однією з вимог Майдану було звільнення «політичних в’язнів», у справедливості вироку яким у суспільства були величезні сумніви. Імена батька й сина Павліченків, звинувачених у вбивстві судді, досі можна зустріти на багатьох парканах.
Переді мною полковник Федичев Валентин Миколайович, заступник керівника штабу АТО. Донський козак iз діда-прадіда, він останнім виходив із блокованого Дебальцевого, подолавши 60 км до наших позицій і ледве не замерзнувши на 18-градусному морозі.
До редакції нашої газети надійшов тривожний лист з Магдалинівського району, що на Дніпропетровщині. Керівники місцевих осередків політичних партій («Рух», «УДАР», «Наша Україна») та громадських організацій («Союз Чорнобиль України», «Спілка ветеранів Афганістану») називають його відкритим зверненням до Президента України Петра Порошенка.
Ми вже публікували матеріал про 44-річного художника з Полтави Валерія Боняківського, котрий загинув, захищаючи Донецький аеропорт, під час одного з обстрілів. Його мати — 69-річна Марія Карпівна — під час нашої першої зустрічі розповіла про те, що Валерій, котрий дуже любив тварин (на його картинах — вовки, коні, мов живі), навіть у зоні АТО опікувався псом, що вижив після сепаратистських тортур — об нього нелюди гасили недопалки. А от про ще одного синового підопічного — страуса ему — чомусь не згадала. Тож історія, пов’язана з ним, спливла пізніше.
Чотириста українських бійців, члени сімей згиблих воїнів та ті, хто допомагає фронту, днями провели у Вінниці свої установчі збори. Нову організацію назвали Всеукраїнським об’єднанням учасників та волонтерів АТО. Делегати приїхали з усіх областей України, а представників Луганщини та Донеччини вітали дуже бурхливими оплесками.
Він справді гарний. Брови чорнісінькі, за народним висловом, — як намальовані. Молодий, чесний, патріотичний Роман Атаманюк. Нині — похований на вже чималій алеї тих, хто загинув у АТО...
Написати про свого діда попросив нас полтавець Сергій Перепелиця: «Коли я почав працювати в управлінні СБУ в Полтавській області, то зіткнувся з дідовою справою, в якій були зазначені період та місце його перебування в німецькому концтаборі, — у 1994 році ці справи передавали до архіву. Це був дуже хвилюючий епізод у моєму житті: я ніби доторкнувся до дідової долі...»
Вінничанин Олександр Сарабун втратив ногу в Іловайському котлі. Тепер у бійця з позивним «Вінниця» замість кінцівки — протез, але це не завадило йому повернутися у пекло війни. Його призначили відповідальним за матеріальне забезпечення у Збройних силах України.
23-річний Євген Олійник, котрий разом зі своєю сім’єю проживав у Волинській області, та 24-річний Ігор Ковальчук з Івано-Франківщини — лейтенанти Збройних сил України. Минулої середи о пів на шосту ранку вони прибули до Полтави. Кадрові військові провели в неволі 8 місяців — потрапили в полон під Іловайськом.
Авторові цих нотаток випало впродовж багатьох років очолювати Лубенський міський благодійний фонд «Надія і Батьківщина», який збирає інформацію від потерпілих та спогади про наших земляків — цивільних і військовополонених, яких було вивезено на примусові роботи до Німеччини та інших окупованих фашистами країн Західної Європи, про тяжке життя остарбайтерів на чужині.
