З часу надання «Личаківському цвинтарю» статусу музея–заповідника мало що змінилося. Грошей на благоустрій, відтепер уже не звичайного міста мертвих, а культурно–історичної пам’ятки як не вистачало, так і не вистачає. Хоча очільники Львова обіцяють: питання врегулюється. Особливо такі обіцянки щедро роздають напередодні чергових виборів чи приїзду до столиці Західної України якоїсь закордонної делегації.
11 березня Президент України підписав Указ «Про відзначення 350–річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві» — з метою відновлення історичної правди та національної пам’яті. В указі, який можна прочитати на президентському сайті, Кабінету Міністрів доручається забезпечити наукові дослідження, археологічні розкопки і видання відповідних книг, проведення наукових конференцій у Києві та Криму, навчальні міні–курси у школах та ВНЗ, виставки, фільми й інформаційну кампанію у ЗМІ.
Власне на рекорд Козятин, райцентр Вінницької області і значний залізничний вузол, замахнувся тим, що аж трьох Іллічів тут примудрилися розмістити на вокзалі. Комуністичний «Будда» постав ще за часів Сталіна у трьох іпостасях: бадьоро йде назустріч на площі, у задумливій позі — біля розкладу поїздів і сидить із дітьми — у залі очікування. Раніше про цей феномен писала преса, але ж надворі вже 2008 рік, указом Президента Ющенка нібито оголошений роком очищення України від назв і символів тоталітарного минулого... Та «Ленін і тепер живіший всіх живих» — зустрічає, дивиться, як ви купуєте квиток, та ще й поп’є з вами кави у почекальні.
Принаймні так обіцяють львів’яни, які через вибух будинку 7 лютого залишилися без даху над головою. Ті, хто вцілів, нині живуть у готелі. Життя їхнє перетворилося на пекло. Їм докоряють їжею і... годують обіцянками. А тим часом виділені потерпілим кошти блукають кабінетами. Й хоча ще немає висновків експертизи та остаточного кошторису, аварійний будинок уже почали відбудовувати. Чи ж витримає фундамент нову споруду? Цього не досліджував ніхто.
У селищі міського типу Стеблів Корсунь–Шевченківського району на Черкащині 37–річний підприємець Анатолій Мовчан сидів у себе вдома за столом, мирно пив чай і мрійливо дивився крізь вікно на річку Рось. Та скоро ідилії вмить прийшов кінець. Бо на хрусткий лід якогось дідька поперло якогось дядька. Той додумався перейти річку. Однак недалеко пройшов, як булькнув у воду. Анатолій мало чашку з рук не випустив.
Село Паризьке, розташоване між Первомайськом і Лозовою, кажуть, не Париж, а так — одна назва. Дві вулиці, 87 душ населення. Однак є тут свої Єлисейські поля, що нинішньої весни потонули в калюжах. Місцеві парижани чортихаються, бредучи через них, а от вгодованим паризьким гусакам — радість.
Свого часу паризькі чоловіки збиралися поставити посеред сільського вигону Ейфелеву вежу. Точнісінько таку, як вони бачили по телевізору. Але потім передумали. Часи, мовляв, такі настали, що й оком не моргнеш, як всюдисущі «шабаї» розберуть її і спровадять до Первомайська на металобрухт. Раїса Титаренко упевнена: коли у її сусідки навіть каструлі покрали з тину, то Ейфелевій вежі, напевно, не встояти. Хоча в Паризькому немає вежі, але нещодавно з’явився магазинчик–кав’ярня зі «скромною» назвою «Париж». А там, дивись і нічний клуб із назвою «Мулен руж» відкриють.
Видатному педагогу та письменнику Антону Макаренку в березні виповнюється 120 років. Старше покоління напевне пам’ятає його «Педагогічну поему», що свого часу була надзвичайно популярною книгою. Молодші пригадають прообраз директора у не менш відомому колись фільмі «Республіка ШКІД»... А наскільки важлива для нас, сьогоднішніх, його педагогічна спадщина?
Той день для мешканців будинку №49, що по вулиці Лесі Українки в Луцьку, міг стати справді чорним. В обідню пору в під’їзді будинку почувся різкий запах газу. Працівники аварійної служби «Волиньгазу», що оперативно прибула на цей виклик, були шоковані: в одній із квартир господар сплутав газову трубу з... водопровідною і відрізав її «болгаркою», завбачливо перекривши... воду по «стояку».
Корені конфлікту, що виник між сільською громадою Боричівки та Теребовлянською райрадою, тягнуться ще з 60–х років минулого століття. Саме тоді було розформовано сільраду цього приміського населеного пункту, а його приєднано до міста Теребовлі. Поки існували Союз і відповідна система, особливого дискомфорту від цього селяни не відчували, а от після здобуття Україною незалежності все почало змінюватися. Теребовлянська міськрада, постійно відчуваючи брак коштів, почала все більше забувати про свою частинку у вигляді колишнього окремого села. Відтак воно, переставши офіційно бути селом, але так і не ставши реально міською територією, дедалі більше занепадало.
На одного мешканця Донбасу припадає у 2,5 раза менше водних ресурсів, ніж у середньому по країні. Можливо, тому ми такі злі й схильні до хуліганських витівок (особливо в стінах парламенту), що в дитинстві нас не домили і не допоїли... А з іншого боку — шахтарські містечка часто страждають від... підтоплення. Донбас, на кшталт давньогрецького страждальця Тантала, стоїть по коліна у воді, а напитися йому — зась.
