Минулої п’ятниці позачергова «бюджетна» сесія Полтавської міськради вирішила «погодити розташування Музею українського козацтва з пам’ятником гетьману України Івану Мазепі у складі Державного історико–культурного заповідника «Поле Полтавської битви» за рахунок знесення старих житлових будинків». Згідно з цим рішенням тому ж таки музею козацтва, який ще треба збудувати, вже надано адресу — Шведська Могила, 19. А перед входом до нього височітиме пам’ятник видатному українському гетьману. Все те робиться на виконання Указу Президента «Про відзначення 300–річчя подій, пов’язаних із воєнно–політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладанням українсько–шведського союзу».
Причому за таке «доленосне» рішення проголосувала абсолютна більшість депутатів разом із мером Андрієм Матковським. Отже, в мерії нарешті почали прислухатися до голосів Президента, історичної пам’яті та здорового глузду, відмовилися від плювків в українську душу, подібних до того, що був зроблений сумнозвісним «заборонним» рішенням стосовно пам’ятника видатному земляку Симону Петлюрі? Не поспішаймо з аплодисментами. Адже насправді «мазепинський» вердикт Полтавської міськради ще підступніший та лукавіший за «петлюрівський»...

Немає нічого простішого, ніж вода. Немає нічого складнішого, ніж вода. Єдина субстанція на Землі, яка перебуває у трьох станах: твердому, рідкому та газоподібному. Здається, ні про що ми не знаємо більше, як про воду. І не знаємо про неї, врешті–решт, нічого. Окрім того, що з H2O на 80 відсотків складається людський організм. І здоров’я нас із вами, виходить, на 80 відсотків залежить від того, яку воду ми щодня споживаємо?

Нинішня зима в Карпатах, компенсуючи скупість попередньої, розщедрилася на великий сніг, якого так виглядали з північних широт і власники потужних карпатських курортів, і господарі скромних приватних садиб на Івано–Франківщині. Пояснення просте: чим раніше випаде і довше протримається в горах сніговий покрив, тим вищими будуть прибутки й міцнішатиме бажання селян робити ставку на зелений туризм як серйозне джерело поповнення сімейного бюджету. За оцінками голови Івано–Франківської спілки сприяння сільському зеленому туризму Павла Горішевського, деякі підприємливі прикарпатські ґазди завдяки любителям сільської ідилії вже тепер отримують до 50 відсотків своїх щорічних прибутків.

Міського голову Сіверськодонецька Володимира Грицишина вважають одним із дуже небагатьох справді успішних мерів Луганщини. Тому в обласній пресі, контрольованій керманичами облради, до 27 листопада минулого року його лише хвалили. Але буквально наступного дня, після того як безпартійний Грицишин чітко висловився щодо запланованого в його місті чергового сепаратистського збіговиська, у тій самій пресі почали цькувати надміру самостійного мера. Більшість звинувачень виглядають безглуздими, але є й такі, які зачепили Володимира Омеляновича за живе. І нашу розмову він почав зі спогадів про той сумно відомий перший сіверськодонецький з’їзд, який відбувся наприкінці листопада 2004 року — в розпал політичного протистояння «синіх» і «помаранчевих».

У Вільногірську я побував передостаннього дня тепер вже минулого року. Незважаючи на вихідний, поспілкуватися з журналістом зійшлося чимало людей. Вочевидь не в останню чергу тому, що з області дотепер у Вільногірськ, вважай, ніхто не приїздив і не цікавився, як живеться людям у холодних квартирах.

Львів, Площа Ринок, 40. Зелена вивіска «Галерея історичного українського військового однострою». Прочиняю двері й з порога потрапляю в ейфорію визвольних змагань. Особливо приваблюють стрункі суворочолі манекени, вбрані в українські однострої різних періодів ХХ століття. Є тут форма січових стрільців і вояків Української галицької армії, вбрання гетьмана Павла Скоропадського, головного отамана Симона Петлюри і командарма Романа Шухевича, однострої воїнів УПА. Та ще багато вітрин і стендів з тогочасними книгами, листівками, українськими військовими відзнаками й нагородами, пам’ятками військового побуту.
Ця невеличка але вражаюча галерея є, по суті, Музеєм визвольних змагань, на створення якого українці чекають уже 16 років. І важко повірити, що над нею нависла загроза знищення. Нині, коли земля в центрі Львова зростає в ціні, для міської влади вона стає дорожчою навіть за національні святині.

У Кіровограді відкрилася перша виставка Насті Шкоди, дівчинки, яка опинилася в інвалідному візку після шкільної екскурсії до столиці театру корифеїв — на хутір Надію. Тоді на школярку під час фотографування впав стовп огорожі музею. «УМ» уже писала про цей нещасний випадок і перипетії лікування Насті. Читачі нашої газети тоді відгукнулися на прохання про допомогу, і дівчина змогла пройти курс необхідного лікування. Частково і завдяки їм стала можлива виставка творчих робіт Насті Шкоди. Творчість стала для Насті відпочинком від життєвих негараздів. Виліплені з пласт­иліну тільки їй відомою технікою картини дівчини запам’ятовуються відразу. Самотня дівоча постать, осінні пейзажі, парасольки, море, квіти... Певний трагізм і якась дитяча незламна віра і надія об’єднують усі її картини.

У нашумілій на всю Україну скандальній історії зі знесенням пам’ятника Тарасові Шевченку в селищі Шевченка, що в обласному центрі, незабаром можна буде поставити крапку. Як ми вже повідомляли, ця робота знаменитого українського скульптора Івана Зноби, що простояла там з 1959 року, була зруйнована за ухвалою Самарської районної ради Дніпропетровська. При цьому пам’ятник навіть не зняли з обліку пам’яток історії та культури.

Що може бути кращим за пошук та відзначення людей, які цього заслуговують? Не відомих, публічних, «прожованих» безліччю рейтингів, а звичайних, які живуть поруч, та не менш, ніж хтось там, нагорі, заслуговують на пошану. Тим паче що добрі слова наш загал говорити не поспішає — хіба по смерті. А людям варто казати хороше, поки вони можуть це почути.

У Черкасах завершується благодійна акція «Стань Дідом Морозом для дитини», яка тривала з 1 грудня. Увесь цей час у приміщеннях найбільших супермаркетів міста на встановлених там ялинках замість новорічних іграшок висіли листи дітвори, адресовані Діду Морозу. В ролі останніх були самі черкащани, які читали ці послання і власним коштом виконували прохання малечі про подарунок.