Чому саме в Чернівцях, адже всім відомо, що батьківщиною Леоніда Утьосова була Одеса? «Все дуже просто, — каже режисер, — у сучасній Одесі старої Одеси вже немає. Знайти місця для зйомок 1910—1913 років у південній Пальмірі нам не вдалося. Все перебудовано, перефарбовано, відремонтовано, в деяких старовинних будинках встановлені пластикові вікна, що аж ніяк не відображає Одесу періоду Першої світової війни. А от Чернівці в цьому плані унікальне місто. Архітектура збережена просто чудово. Ми знайшли для зйомок унікальні куточки, які у фільмі стануть і Одесою, і Парижем».
25 років тому свій перший повнометражний фільм Георгій Ніколаєнко зняв саме в Чернівцях, це була інсценізація роману Миколи Островського «Народжені бурею». У творчому доробку режисера багато кінострічок, зокрема «Йшов четвертий рік війни», «Досьє людини в «Мерседесі», «Врятованому — рай», «Під маскою Беркута». Це все було ще за радянських часів, у пострадянськi він був співрежисером першого фільму «Дальнобійники», самостійно зняв картини «Кодекс честі», «Цвіт нації» (сценарій Юрія Рогози»). Отже, зараз режисер працює над історичним фільмом про Утьосова «Я песне все отдал сполна».
У фільмі грають і російські, й українські актори. Любов режисера до наших акторів цілком зрозуміла, адже він сам навчався у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого, щоправда, недовго. Згодом — в акторській майстерні Сергія Герасимова у ВДІКу. Але акторський фах не дуже приваблював його, і після закінчення вищих режисерських курсів у Олександра Мітти Георгій Ніколаєнко розпочав режисерську кар'єру. Як видно, цілком вдалу.

На подію я прийшла за півгодини. Подумала, що спізнилася, і, не слухаючи доказів охорони, закотилася у фойє кінотеатру «Лейпциг». Яким же було моє здивування: побачила прибиральниць, які змітали зі сходів залишки цементу та вапна, технічні працівники поспіхом вішали на стіни плакати, співробітники театру в коридорчику перевдягалися в сині футболки з написами «Кінотеатр «Лейпциг», а менеджер Таня бігала по фойє і запитувала в кожного третього: «Ви не з МТС?». Було важко зрозуміти, як за півгодини може розпочатися відкриття кінотеатру, якщо навколо такий бедлам.

Навіть на парканах малесенького, десь на кордоні з Білоруссю, села можна побачити яскраві, соковиті плакати. Вони пропонують усе — ясновидицю Вангу, МакДональдз, Петра Симоненка, мир у всьому світі. У великих містах плакати просто лізуть в очі. Більшість із них ми не сприймаємо. Але я, наприклад, побачила колись плакат з одного техно-шоу, виконаний у темних тонах, із кубиками й нотами в центрі. Дрібниця — а запам'яталася, одного разу навіть наснилась. Саме той плакат я пригадала під час виставки «L'art pour l'art» ( «Мистецтво заради мистецтва» ), яка відкрилася в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА. На білених приземкуватих стінах наліплені плакати — майже як у переході, у якому довго не бував двірник. Пахне клеєм, свіжим папером і фарбою. Але на закордонну «прописку» робіт вказує їх виконання (плакат із зеленоголовим афроамериканцем і підписом «Перед Богом усі рівні» навряд чи провисів би у київському переході півгодини) і німецька якість.

Удруге за два роки вигорів Музичний театр імені Станіславського і Немировича-Данченка у Москві. І вдруге — ледь не до останнього клаптика декорацій. Уперше «червоний півень» прокукурікав у центрі Москви, на вулиці Велика Дмитрівка, у червні 2003-го. Тоді пожежу помітили за кілька хвилин до початку вечірньої вистави, близько тисячі глядачів були евакуйовані, артисти ж повибігали на вулицю у костюмах та гримі. Полум'я охопило більше 500 квадратних метрів, а причиною загоряння назвали проблеми з електропроводкою. І хто ж тоді у театрі думав, що дубль №2 призначено за два роки?

Упродовж кількох останніх років столиця неодноразово ставала свідком приїзду кількох десятків тисяч уболівальників «Шахтаря». І жодного разу ця «помаранчево-чорна» армада не зіпсувала святкування Дня Києва. У цьому сезоні гірники уп'яте поспіль зіграють у фіналі Кубка України, і планується, що на матч із «Динамо» 29 травня приїде 27 тисяч уболівальників із Донбасу — вважайте, половина НСК «Олімпійський».

Коли наставники національної команди напередодні чемпіонату світу в Австрії викликали на збір Віктора Андрущенка, багато хто здивувався. 18-річний форвард, який в останньому сезоні виступав за могильовське «Хімволокно», став наймолодшим хокеїстом, запрошеним до лав «синьо-жовтих» — на тренуваннях його завжди можна впізнати, оскільки він єдиний, хто грає у захисній масці. Хоча в Австрії Вітя й не грав, його маска — своєрідний символ надії. У збірній України дедалі рідше з'являються нові обличчя, адже юним талантам важко зростати в непростих умовах, в яких виживає наш хокей. Тим приємніше, що джерело поповнення кадрів ще не зовсім пересохло, а значить, можливий порятунок в Україні найшвидшої у світі гри.

З 8 грудня 2005 року по 10 лютого 2006-го понад 10 тисячі факелоносців з різних країн світу долатимуть естафету Олімпійського вогню, який побачать у кожному регіоні Італії. Долучитися в такий спосіб до зимової Олімпіади в Турині одержали можливість і наші співвітчизники. З 23 травня по 20 червня цього року компанія «Самсунг електронікс» — почесний партнер естафети Олімпійського вогню — проводить відбір 1900 своїх факелоносців.

До того моменту, коли ми дізнаємося ім'я найпрекраснішої дівчини Всесвіту зразка 2005 року, залишаються лічені дні: фінал конкурсу «Міс Всесвіт-2005» призначений на 31 травня. Власне, сам конкурс, який цього року проходить у Таїланді, триває вже два тижні. Адже до фіналу, що відбувається більше «для картинки», ніж для визначення фактично відомих на той час журі переможниць, «міскам» із різних країн треба багато встигнути. Поспілкуватися із суворими суддями, аби ті склали думку не лише про їхню красу, а й про розум та характер, вивчити хореографічні номери й послідовність виходів на сцену, провести кілька попередніх конкурсів — на найкращі вбрання, купальник, талант тощо. Ну і, звісно, посприяти промоушену заходу, позуючи фотографам на пляжах, у басейні, під час екскурсій, у ресторанах і на танцмайданчиках. Ці знімки потім розходяться по всьому світі, агітуючи потенційних телеглядачів втупитися в телевізори.

Батон як хлібо-булочний виріб має стійку тенденцію до «витягування» в довжину, але щоб настільки... Днями італійські пекарі замахнулися на Книгу рекордів Гіннесса і спекли, на їхню думку, найдовшу хлібину у світі — після ретельного вимірювання з'ясувалося, що її довжина становить 128 метрів 33,7 сантиметра.