Зараз в Україні майже всі нові будинки облаштовують вікнами зі скла та пластику, але в цілому по Україні євровікна складають невеликий відсоток — приблизно десята частина від загалу. Поки що на цю приємність не кожному вистачає грошей, але якщо вам доводиться використовувати електроприлади для обігріву або користуватися іншими засобами, щоб збільшити температуру в кімнатах, то час зайнятися розрахунками. Поміняти одне вікно на ненайдорожче пластикове коштуватиме десь до 300 доларів, а слугувати воно має довго. До речі, пан Єхануров ще до хрещенських морозів, а саме у розпал «газової проблеми», пообіцяв народу подумати над системою кредитування євровікон для населення.
До нападу суперхолодів про справжню ціну євровікон у моїй оселі я могла тільки здогадуватись. Я не знала, що при мінус 25 на вулиці у мене в квартирі стане тепліше, ніж було раніше: замість 21 буде плюс 24. Я розумію, що це лише зі страшного переляку так гарно запрацювала наша котельня, але ж у сусідки, в якої стоять звичайні традиційні вікна, у кімнаті стовпчик термометра так і не піднявся вище +17. Це відкриття виявилося ще одним доважком до плюсів моїх нових вікон. Цікаво, що й на морозі вони продовжували залишатись прозорими, і так само добре захищали оселю від шуму вулиці. До речі, вийшла ще й економія на обігрівальних приладах — ні купувати не довелось, ні додатково сплачувати за електроенергію.

Усе пізнається в порівнянні. Ще два тижні тому нам здавалося, що 10 градусів морозу — холоднеча неймовірна. Але коли стовпчики термометрів опустилися нижче 30 градусів, то при мінус 10 уже, дивись, почуваєшся доволі комфортно. Хоча синоптики не рекомендують розслаблятися: наступного тижня після нетривалого «потепління» нас чекає чергова хвиля морозів.

«Скiльки пам'ятаю себе — завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, спiвав», — писав у своїй автобіографії художник, мистецтвознавець, «патріарх українства» Іван Гончар. Уродженець Черкащини, він через іскристу красу Наддніпрянщини «вийшов» на різнобарв'я українського традиційного мистецтва загалом, як самобутнього цілісного явища у світовій мозаїці народів. Здобувши мистецьку освіту в Києві ще до ІІ Світової війни, усе своє життя продовжував навчатися у просторих класах просто неба, розсипаних по карті України — стародавніх селах і містечках. Подорожував від села до села, досліджував народне мистецтво, замальовував ще збережені пам'ятки, збирав рукотворні народні шедеври — щоб уберегти їх у своїй домівці. Пройшовши всю війну рядовим солдатом, бачив, якої шкоди завдали українській спадщині нацисти. Мандруючи повоєнною Вітчизною, терпляче рятував від знищення те, що «добивали» енкаведисти. Врятовані й дбайливо збережені мистецькі витвори за кілька десятиліть існування Музею Гончара побачили сотні тисяч людей з-понад 50 країн світу. Спогади про ті роки кількох знаних українознавців, зібрані співробітниками вже сучасного Музею Івана Гончара, пропонуємо нашим читачам.

Богдан Бенюк — уже не просто улюблений актор і народний артист України. Тепер він насамперед політичний пропагандист. Бенюк каже, що всі до єдиної ролі, будь-коли зіграні ним у театрі чи в кіно, для нього однаково дорогі. Утім нинішня іпостась пана Богдана — кандидата у народні депутати — явно виділяється із загального переліку.Йдеться не про сценiчний образ. Бенюк — четвертий номер виборчого списку Всеукраїнського об'єднання «Свобода». І коли він каже, що потрапив до цієї націоналістичної партії не випадково, а за покликом душі, — цьому можна вірити. Принаймні наприкiнцi розмови з відомим актором журналісти «УМ», вражені запалом «крайньо правого» Бенюка-політика, розгубили майже всі «неполітичні» запитання. Можливо, посприяло цьому ще й те, що під час інтерв’ю панові Богдану постійно телефонували зі штабу ВО «Свобода» колеги по партії.
Наш діалог відбувся у гримерці Театру ім. Лесі Українки одразу після чергової успішної вистави рок-опери «Біла ворона». До речі, на розмову з «Україною молодою» Бенюк проміняв навіть артистичний «бенкет»...

Ми не надто віримо у пророків у власному домі, звикаючи шукати приклади для наслідування на стороні. Але українська земля так само щедро, як i будь-яка інша, нагороджує свій народ яскравими особистостями в усіх сферах людської діяльності, у спорті в тому числі. Часто говорять, що талант сам собі дорогу прокладе, але в наших умовах це не так-то й просто. Й доводиться бути дуже цілеспрямованою людиною, аби досягти своєї мети. Тих же, хто вибивається нагору, взнає вся Україна.
У 1995 році українська жіноча збірна з баскетболу під проводом Володимира Рижова стала чемпіоном Європи, а рік потому посіла високе четверте місце на Олімпійських іграх в Атланті. Багато води з тих пір спливло, і наш баскетбол, як і спорт у цілому, втратив свої позиції. Проте час від часу Україна продовжує «виробляти» спортивних героїв, яких визнають далеко за її межами.
Читачі нашої газети вже знають 19-річну Олександру Горбунову. Уродженка Бердянська, що на Азовському морі, посіла друге місце в опитуванні спортивних журналістів Європи на кращу баскетболістку континенту. Крім того, за чудову гру в Євролізі ФІБА українку визнали кращим гравцем минулого тижня найпрестижнішого клубного турніру Старого світу. Подібному успіху на міжнародній арені посприяв перехід, на жаль, скандальний, молодого форварда з запорізької «Козачки-ЗАлК» до угорської команди «Євролізинг Орсі Шопрон».

Про те, що авторитетний український кінокритик і кінознавець, постійний автор «УМ» Сергій Тримбач написав кілька сценаріїв для документального кіно, було відомо й раніше. Але непомітно для загалу, поки в Будинку кіно і на всіх перехрестях волали, що кіно помирає, у фільмографії пана Тримбача з'явилася ціла низка цікавих, успішних, відзначених фестивальними нагородами картин. Після останньої, резонансної, багаторазово похваленої критикою і відзначеної фестивалями стрічки Романа Ширмана «Небезпечно вільна людина» про Сергія Параджанова сценаристу Тримбачу пішли замовлення. Із Москви, звичайно. Ми втрачаємо його? Не думаю, як каже Сергій Васильович, «я ніколи не називаю себе сценаристом. Усі мої реалізовані сценарії — про кіно, тому це просто одна з іпостасей моєї кінознавчої професії».
Останнім часом усі неякiснi українські фільми мають залізне алібі — «нема хороших сценаристів; хіба можна назвати сценарієм те, з чим я працював?». Режисерам хороших фільмів не потрібні додаткові бонуси, і часто про сценарій вони навіть забувають. Сергій Тримбач працює з професійними висококласними режисерами — Юрієм Терещенком і Романом Ширманом, але сам матеріал, який він пропонує для відео- чи кіноплівки, майже завжди унікальний і ексклюзивний — персонажі українського кінематографу, літератури, співдружності талановитих митців у житті й у мистецтві. Те, чим він займається, називається «витворювати пантеон української культури», — непопулярне у творчому середовищі заняття, але, як виявилося, дуже захоплююче. Забутий довженківський актор Петро Масоха і його дружина старовинного дворянського роду Марія Болховська. Драматичні долі трьох основних стовпів хрестоматійного українського фільму «Камінний хрест» — режисера Леоніда Осики і акторів Костянтина Степанкова і Борислава Брондукова. «І в синьому небі я висіяв ліс» — сценарій про Миколу Вінграновського, не тільки великого поета, а й зворушливу людину. Один із сценарних принципів Тримбача — не заливати бронзою тих, про кого пише. Живий про живих.

Зрозуміло, що матчі фінальної частини світової першості, яка цього літа відбудеться на полях Німеччини, викликають підвищений інтерес у футбольних вболівальників. Українці — не виняток. До того ж статки багатьох із наших співвітчизників дозволяють подивитися на форум кращих збірних світу з трибун стадіонів. Тож позавчора представники ФФУ на спеціальній прес-конференції розповіли, як нашим фанам можна отримати квиток на матчі «мундіалю» за участю збірної України.

Після тисяч уже надрукованих сторінок помаранчевих мемуарів, хронік та фотосесій настав час презентацій помаранчевого відео. Одна з трьох заанонсованих стрічок («Помаранчеве небо», «Стоп революція»), у сценарії якої зміксували ще актуальне і незаїжджене — «оранж» та вічне — «лав», так і називається: Orangelove. За задумом авторів, назва не перекладається і є одним словом. «Ви знаєте пісню Yellow Submarine?

Цей український патріот із прикарпатського міста Калуша в ніч із 21 на 22 січня 1978 року спалив себе на могилі Тараса Шевченка в Каневі на знак, як сказав його син, народний депутат України Євген Гірник, «протесту проти російської окупації України і зросійщення України». Це вже третя церемонія нагородження лауреатів. Премію в 2003 році заснували Київський благодійний фонд імені Олекси Гірника «Українським дітям — українське слово» і Ліга українських меценатів.

Документи — як люди. Вони народжуються і гинуть, страждають від репресій та війн, їх можуть кинути у забуття і зробити відомими. Як і люди, вони можуть бути правдивими і фальшивими, безпристрасними і водночас емоційними. Відмінність — вони здатні жити значно довше, ніж люди, а відтак нести в собі пам'ять про тих, кого вже давно немає на цій землі — лише у архівах...