Андрій Жолдак нині живе у Берліні. Перевіз туди свою родину, віддав дітей до німецької школи, багато і з задоволенням працює, продовжуючи примножувати свою славу одного з наймодніших режисерів Європи. А всього лише два роки тому ми махали йому хустинками, проводжаючи з посади головрежа Харківського театру імені Шевченка і дружно розводили руками з приводу того, що знову не можемо утримати найдостойніших. Але такі, як Жолдак, не забуваються ні через два, ні через більше років. До того ж він і сам не дасть про себе забути: днями епатажний режисер завітав до Києва, де прочитав лекцію на тему «Як убити поганого актора» та заанонсував «Дні сучасного театру», під час яких будуть зіграні останні вистави режисера Жолдака.

Оленка — наймолодша з трьох доньок Ольги Миколаївни. Ще в ранньому дитинстві, як розповідає її мама, після невдалого щеплення дівчинка стала інвалідом. Лікарі поставили їй діагноз — епілепсія. Щоб доглядати за дитиною, Ольга Миколаївна змушена була покинути роботу.

Днями в Полтаві завершився другий (і, сподіватимемось, останній) етап судових слухань справи «карлівського» серійного вбивці Руслана Худолія. «Україна молода» вже розповідала про те, що 30 грудня 2005 року колегія з кримінальних справ Апеляційного суду Полтавської області винесла йому найсуворіший вирок — довічне ув'язнення — за позбавлення життя 29 людей. Однак уже тоді було відомо: визначений Фемідою страхітливий список жертв бузувіра не повний. Адже під час слідства він згадав, як у тому ж таки Карлівському районі в 2000 і 2001 роках убивав ще двох земляків — колишнього працівника міліції та стареньку пенсіонерку. Та оскільки за ті злочини вже «мотали строк» мешканці села Попівка Анатолій Івашина та Олександр Степанов, на яких задля справної цифри «навісили» згадані вбивства наші «доблесні» правоохоронці, то «приєднати» їх до першого вироку Руслану Худолію служителі Феміди просто не могли.

Здивуванню працівників прокуратури в Черкаській області не було меж, коли вони дізналися, що, прикриваючись їх ксивою, діяла група молодих шахраїв зi Сміли.

Завдяки сліпучій красі Кетрін Зети-Джонс може змінитися... британське законодавство. Принаймні Палата лордів парламенту Великої Британії почала розгляд справи, що грунтується на спільному позові цієї акторки, її чоловіка Майкла Дугласа та журналу «OK!» до часопису «Hello!».

Кінематографічна компанія «Нью лайн», відмовившись від послуг надто жадібного до грошей режисера Пітера Джексона, не довго вагалася з вибором, кому довірити екранізацію роману «Хобіт». Робота, якої позбавили творця кінотрилогії «Володар перснів», може дістатися авторові іншого всесвітньо відомого трисерійного блокбастера — Сему Реймі, «батькові» «Людини-павука». Як повідомляє сайт TheOneRing.net, такою інформацією поділилося неназване джерело в компанії «Нью лайн».

Кажуть, в українців пісні найкрасивіші. А ось найдовші пісні — в... індійців. Адже саме індієць Діпек Гупта днями встановив новий рекорд для Книги Гіннесса, співаючи безперервно упродовж 101 години. Виходить, 28-річний виконавець розпинався мало не чотири з половиною доби поспіль!

Пізній зимовий вечір. По вулиці пробігає мужик у самих трусах. Двоє перехожих
міркують:
— Мабуть, нудист.
— Ні, це, швидше, морж. Загартовується!
— Помиляєтеся, — каже голий мужик. — Я з казино біжу.

Хтось може закинути: вони знову пишуть про Голодомор, краще б зайвий раз подумали про те, що відбувається в Україні сьогодні. Втричі чи бiльше підвищено платню за комунальні послуги, зростають ціни, гайки закручують так, що скоро не дихнеш.
Аналогії виникають самі собою. Ті, хто глумиться над пам'яттю мільйонів замордованих комуністичним режимом українських селян, не чують і голоси живих. У 1933-му компартійні та комсомольські активісти витрушували останні зерна з горняток, на їхніх очах умирали від голоду діти. Тепер червоні «захисники» інтересів народу, які разом із «синьо-білими» олігархами з цинічною впертістю відмовляються визнати Голодомор, спільно голосують за бюджет соціального геноциду проти пенсіонерів і всіх знедолених.
Наше життя (а для багатьох українців це — животіння) нерозривно пов'язане з минулим. Сьогоднішнє українське суспільство не тільки «постпомаранчеве», а й постгеноцидне. Саме тому нам так важко рухатися вперед, а відкат назад відбувається швидко на наших очах...
Ми не вирвемося із замкненого кола трагічної національної історії, доки не осмислимо її. Тож дуже не хочеться, щоб колишні викладачі історії КПРС, діамату та істмату, які придурюються нині політиками та істориками, спаплюжили тему Голодомору і за непотрібністю списали її в архів. Нехай найболючіша для українців трагедія завжди буде в їхній свідомості незагоєною раною, що ятрить національне сумління. Як для вірменів геноцид 1915—1917 років, а для євреїв — Голокост часів Другої світової війни. Інакше стрілки годинника історії легко перевести у зворотній бік — і тоді знову оживуть привиди минулого. Прикмети цього посилилися відтоді, як поблякли ідеали Помаранчевої революції.
Тож потрібно знову і знову привертати увагу до того, як від нас намагаються приховати правду про найбільшу національну трагедію. Трагедію, яку світ частково осягнув ще майже два десятиліття тому.

Щоб стати особистістю, дитина має знати про трагедію свого народу і навчитися співпереживати іншим. Утім нині майже неможливо на прикладі розуміння Голодомору виховувати найкращі моральні якості в українських школярів. Пересувні виставки, популярні видання для підлітків, доступні для вчителів документальні фільми залишаються невтіленими бажаннями окремих інтелектуалів. Поки що тільки «просунуті» вчителі намагаються розповідати учням про великий Голод 1932—33 років.