Незважаючи на те, що фільм за однойменним бестселером Дена Брауна «Код Да Вінчі» не розкритикував тільки лінивий, авторам ця стрічка принесла кругленьку суму, зібравши у світовому прокаті 758 мільйонів доларів. І хоча і критики, й глядачі здебільшого виходили з кінозалу вельми розчарованими, режисер Род Говард не сумнівається, що на наступний фільм за романом Дена Брауна глядачі підуть охоче.

— Я — модель, а мама в мене — топ–модель!
— А я — оригінал, а тато в мене прототип.

Передостанній тур першого кола не вніс серйозних коректив у турнірне становище — п’ять із шести команд–лідерів виграли свої матчі, а клуби з нижньої частини таблиці переважно програвали. А загалом, з осіннім листопадом і похолоданням футболісти стали менше забивати. Попередній «антирекордний» за результативністю тур вони випередили лише за рахунок матчу в Одесі.

Фестиваль «Золота Лілія» став уже традиційним явищем нашого навколоспортивного життя — олімпійська чемпіонка Атланти–1996 зі спортивної гімнастики Лілія Подкопаєва проводить цей захід сьомий рік поспіль. Щоправда, фестиваль почав трохи відходити від спортивної складової й перетворюватися на шоу. Крім того, до інших міст країни «Золота Лілія» так і не доїхала, хоча збирається вже не перший рік. Власне, й ідея фестивалю зазнала помітних змін. Якщо раніше Подкопаєва говорила про стимулювання молодого покоління до занять спортом, то тепер кидає в маси гасла «про можливість стати Майстром, а не загубити своє життя в аутсайдерах».

До півострова Бюгдой в Осло курсують рейсові теплоходи і снують численні туристичні автобуси. Досвідчені мандрівники розуміють причину паломництва: в цьому куточку норвезької столиці кожен прагне поставити «зарубку» у власному маршруті. Бюгдой відомий завдяки трьом музеям «норвезької слави» — кораблів вікінгів, полярного «Фраму» Фрітьофа Нансена і плоту «Кон–Тікі». В останнього з них цього року ювілей. Щоправда, звичне велелюддя біля «Кон–Тікі» від принагідного мало чим відрізняється. Музей щороку відвідує понад 300 тисяч туристів. 65 відсотків відвідувачів — іноземці, каже Майя Бауге, директор музею. В її затишному кабінеті все «заповнене Хейєрдалом». Велика книгозбірня творів всесвітньо відомого норвежця, його портрети на стінах... Привітна Майя не приховує, що сама — фанатка свого видатного земляка. І гостинно цікавиться: «Спершу чай чи екскурсія?» Звісно ж, пліт!

...Колись прибужанам тільки співчували. Від Європи їх відділяли чотирирядний колючий дріт і Буг, від райцентру і «губернії» — погані дороги. Наскільки вони були поганими, всі зрозуміли лише тоді, коли Ягодин став українськими воротами в Європу і через любомльську автотрасу проліг основний маршрут і туристичних, і «самопальних» «бізнестурів» до Польщі. Згодом пропустити таку велику кількість автотранспорту ця звичайнісінька радянська дорога просто не змогла. Недарма й зажила поганої слави через численні автопригоди й жахливі аварії. Втомлені водії, повертаючись із Європи, забували, що мчать не німецькими автобанами чи польськими трасами...

Розпитуючи на цьогорічному Форумі видавців українських письменників про їхні літературні відкриття минулих років, майже всі (Матіос, Денисенко, Курков, Таран, Кононенко...) повторювали — Таня Малярчук. І потім, як затяті меломани, ми починали сперечатися, яка Танина книжка сподобалася більше, згадувати, хто в який спосіб для себе відкрив прозу франківської авторки. Одним ближча сюрметафорична проза Малярчук («Троянда Адольфо», «Комплекс Шахерезади», «Як я стала святою»), іншим — її проста сюрреалістичність («Згори вниз»). Нещодавно презентована харківським «Фоліо» книжка Таниних... гм, шкіців, етюдів під назвою «Говорити», промовляє і до «метафористів», і до «реалістів».

Після «душки» Сергія Маковецького до Києва завітав «душка» Євген Миронов. Причому в новому для себе амплуа. До цього ми сперечалися, де Миронов виглядає органічніше — в «Ідіоті» чи «Полюванні на піранью», а, виявляється, акторство — це не єдина «тарілка», яку Миронов вважає своєю. Нещодавно Євген вирішив спробувати сили в амплуа керівника творчого проекту. Зареєструвавши «Театральну компанію Євгена Миронова» він звернув свій погляд на «Фігаро» Бомарше. Причому закиди, що його порівнюватимуть із відомим однофамільцем — роль Фігаро була останньою сценічною роботою Андрія Миронова — відкинув відразу. «Мене постійно з кимось порівнюють, — зізнався він. — За що не візьмусь, кажуть, що знову зіграв, як Смоктуновський. А наш «Фігаро»— це інша роль, інший спектакль, інше життя».