Рівненські термінатори

...Колись прибужанам тільки співчували. Від Європи їх відділяли чотирирядний колючий дріт і Буг, від райцентру і «губернії» — погані дороги. Наскільки вони були поганими, всі зрозуміли лише тоді, коли Ягодин став українськими воротами в Європу і через любомльську автотрасу проліг основний маршрут і туристичних, і «самопальних» «бізнестурів» до Польщі. Згодом пропустити таку велику кількість автотранспорту ця звичайнісінька радянська дорога просто не змогла. Недарма й зажила поганої слави через численні автопригоди й жахливі аварії. Втомлені водії, повертаючись із Європи, забували, що мчать не німецькими автобанами чи польськими трасами...

І золотій курці не зовсім комфортно на золотих яйцях

Хто давно не був у волинському прикордонні, не може не подивуватися з разючих змін, що відбулися тут останніми роками. Реконструкція мосту через Буг і під’їзних доріг до нього біля автопереходу Ягодин — Дорогуськ, чотирирядна автомагістраль, що відповідає світовим стандартам, викликають у будького гордість за нашу державу. Таки рухаємося до Європи! Таки недарма у 2001му познімали прикордонну чотирирядну колючку вздовж Бугу, якою відгородився від Європи СРСР ще в далекому 1939му, а замість неї збудували і далі будуємо сучасні європейські дороги (реконструкція дороги Київ—Ковель—Ягодин триває).

Сервісна зона автопереходу теж помітно розбудувалася: придорожні кафе, торгові центри, готель, нові АЗС, а не лише двоповерхові будинки митників, що муляли око на тлі загального зубожіння. Тепер теремки «охоронців» державних рубежів не так дратують місцевий люд, бо й решта мешканців прикордоння почала, нарешті, жити трохи краще. Хтось піднявся на цигарково­спиртових вояжах за Буг, хтось на сезонах підзаробив копійку, дехто зайнявся своїм дрібним бізнесом. Не побачиш тепер і жіночок із торбами вздовж ягодинської траси — кануло й це в Лету. На вареничках і борщах для туристів багато селян із довколишніх прибузьких сіл рятувалося від безгрошів’я, а дехто зробив свій маленький стартовий капітал. Що казати, коли у літню спеку навіть склянка холодної води у довжелезних чергах на кордоні приносила якийсь прибуток. Все йде, все змінюється. «Самопальний» придорожній «громхарч» змінили сучасні кафе і крамнички, а місцевий люд із найближчих до митниці сіл отримав у них нові робочі місця. Поповзли догори й ціни на земельні ділянки у прикордонні. Отож власник звичайної сільської халупи в Старовойтовому, якому колись можна було тільки поспівчувати, має шанс стати багатою людиною за один день. Термінал розбудовується і земля потрібна всім.

Сільській раді села Рівне, що за сім кілометрів від митниці і на території якого, власне, знаходиться її сервісна зона, заздрять подоброму і в Любомльському районі, і в області. Хто колись міг подумати, що типове село Прибужжя стане золотою куркою, що нестиме золоті яйця. Третій раз поспіль рівняни обрали своїм сільським головою вчительку Ольгу Бондарук, яка й стала господинею тої самої золотої курки. Фінансові потічки у сільський бюджет цієї прикордонної сільради, звичайно, не порівняти з доходами середньостатистичної любомльської чи будьякої іншої сільської громади. Далеко не всі, скажімо, можуть витратити на будівництво нового корпусу школи свої 712 тисяч гривень і за два роки вісім місяців збудувати її. А Рівне збудувало. Вже цього року сільська рада викупила за 91 тисячу гривень на аукціоні будинок тваринника у свого ж місцевого сільгоспкооперативу і планує після капітального ремонту переселити туди дитячий садок. У старому приміщенні вже не можна розмістити всю сільську дітвору.

— У нас діточок уже на дві групи набирається, — не приховуючи радості, повідомила Ольга Миколаївна. — Це велике свято, бо вперше за останні роки маємо таку приємність. Приміщення купили, знайдемо гроші і на його облаштування. Старе приміщення школи теж капітально відремонтували — паливну систему поміняли, дах перекрили. І в клубі дах перекрили, косметичний ремонт зробили. А в старому приміщенні сільради облаштували службові квартири для молодих учителів. Їх до нас у село приїхало шестеро. Щось робимо. А ось дорогу відремонтувати до нашого ще одного села не можу. І гроші маємо на рахунку, а зробити не можу. І все через ті кляті тендери. Зима скоро на носі, як підуть дощі — які роботи? А на Борове дорога така, що недавно автобус шкільний із дітьми ледве в яму не перекинувся. Гроші згорять, і дорогу не зроблю. Наскільки важче стало працювати через ці бюрократичні перепони — ви собі не уявляєте! Це ж державний рекет у законі. Уявіть: тільки за навчання на курсах шести членів сільського тендерного комітету ми маємо заплатити 10 тисяч гривень (по 1,5 тисячі за кожного). Невже немає куди їх витратити? Потім будівельна організація відмовляється брати участь у тендері, бо їй вступний внесок у розмірі 10 відсотків від вартості запланованих робіт не повертається. На аукціоні повертається, а тут — ні. Організації через те й не хочуть брати участь, щоб гроші даремно не викидати. Ось ми проект на залуження земель розробили, на 50 тисяч, але до тендера документи не встигли подати. І гроші використати не можемо, і діло не робиться. Є сільські ради самодостатні, які можуть і дорогу зробити, і капітально щось відремонтувати. Для чого їм такі палиці в колеса встромляти? Ми б, може, на ремонт школи хотіли й більше витратити грошей, але мусили вкладатися у 50 тисяч гривень, бо все, що понад 50 — через тендер.

За тисячу гривень не кожен хоче працювати

Ольга Бондарук — одна з небагатьох у Любомльському районі сільських голів, яка залишилася біля самоврядного керма на третій термін. І одна з п’яти голів­жінок із 22 сільських голів району (у попередньому скликанні жінок було 9). Отож вона має з чим порівнювати. Колеги подоброму заздрять їй, мовляв, що там Ользі, вона хоче і золоту курку з’їсти, і яйця золоті мати. Митниця годує, грошики за оренду земельних ділянок із примитної зони капають немалі. До речі, саме із митниці сільській громаді якраз нічого не перепадає, із жодного автомобіля, який перетинає кордон, теж. А от за освітлення сервісної зони на тій же примитній території платить щомісяця сільська рада. Від оренди мають справді немалі кошти. Але тільки тому, що свого часу депутати й голова воювали за інтереси території до останнього. Взяти помаксимуму для села — на цьому й стояли. Не собі в кишеню, а саме для громади. І тільки завдяки цьому змогли у договорах оренди із суб’єктами підприємницької діяльності відстояти ту ціну, яка б дозволила щось від того мати.

Узагалі Ольга Миколаївна вважає, що земельний податок і прибутковий податок громадян, які працюють на території сільської ради, повинні стовідсотково залишатися в бюджетах органів місцевого самоврядування і спрямовуватися на розвиток села. Вона знає, де ще і як село може заробляти гроші, не чекаючи державних дотацій. Ідеться про корисні копалини, розташовані в межах населеного пункту.

— У нас, наприклад, є піщаники. Пісок нині в ціні, особливо в наших селах, поблизу митниці, де постійно щось будується. Чому громада не може продавати те, що дав Бог цій землі, а має приходити чужа людина й забирати наші гроші? — логічно запитує голова. — На виручені кошти можна було б зробити і цивілізоване сміттєзвалище, щоб мене не штрафувала постійно санстанція, і польові дороги підремонтовувати, і якусь техніку для комунального господарства закупити. Є куди ті гроші подіти. Не можна жити тільки днем сьогоднішнім. Я стільки говорила потенційним нашим інвесторам: будуйтеся біля митниці, вкладайте кошти, використовуючи таку можливість. І вам вигідно, і сільська громада від того щось матиме. Поляки ж їдуть до нас по продукти. Чому вони мають їхати у той же Любомль, а не тут, на місці, скуповуватися? Послухали нарешті. Планують збудувати у Старовойтовому і ринок сучасний, і супер­маркет. Скільки ж можна другосорт­ними бути? Якщо все це буде, то моєму наступникові легше доведеться. Він тільки податки збира­тиме. Жартую, звичайно, але так воно є.

Митниця дала для мешканців Рівного не лише прибутки. Разом із цивілізацією прийшли сюди і проблеми, що завжди йдуть поряд. І болить у сільського голови серце, коли односельці просаджують на ігрових автоматах за ніч автомобілі. І за дівчат, які починали доросле життя на автотрасі повіями, а тепер потихеньку спиваються.

— Прошу одну: «Що ж ти робиш, у тебе дитина? Якщо хочеш — порятую, сама відвезу на лікування, гроші дам, тільки одумайся». Клянеться, що більше не буде, і знову напивається. Спивається село. Скільки я їх перевозила до Луцька в наркодиспансер... І нуль. Жінки від чоловіків не відстають.

Змінилася за ці роки сама ментальність прибужан. Навіть у найважчі часи вони не їздили з торбами на митницю торгувати варениками й пиріжками. Копалися у своїй землі — з того й жили. Сільська головиха тримала 4 корови, 8—10 свиней (тепер корів тільки 2 і поросяче стадо зменшила наполовину). Лайдаками люди не стали, але дехто розучився працювати й заробляти гроші. Не всі, звичайно, але молодь зараз за тисячу гривень не завжди піде працювати. Люди вчаться жити легше, ніж їхні батьки. Коли йшов ремонт автотраси біля митниці, можна було влаштуватися працювати на дорогу. І не всі погоджувалися. А для чого? Батько з матір’ю пенсію отримують, якось прогодують. Хоча чимало рівнян на роботу на термінал доїжджають і отримують пристойні зарплати. Було б бажання.