ЗМІ Південної Кореї вже місяць обговорюють отриману приватними каналами та через засоби розвідки інформацію про те, що лідер комуністичної Північної Кореї Кім Чен Ір визначився зі своїм наступником, про що також повідомляла «УМ». Ця інформація, передана ЗМІ Японії та Південної Кореї, знайшла пряме підтвердження. Старший син корейського вождя, 38–річний Кім Чен Нам, під час перебування в китайському місці Макао розповів журналістам японського телеканалу TV Asahi, що, імовірно, наступним главою КНДР буде його молодший брат — Кім Чен Ун: «Мій батько дуже любить брата. Я сподіваюся, що він зробить усе, що в його силах, для північнокорейського народу, для його щастя і кращого життя». Японські ЗМІ уважно стежать за всіма пересуваннями Кім Чен Нама, який часто виїздить до Пекіна та Макао. Він, як і батько, також має хворе серца та зайву вагу.

Про корупцію в Україні говорять багато, із задоволенням і не випадково. Наша країна опинилася в лідерах за рівнем корупції не лише серед так званих нових незалежних держав, а й у світі в цілому. Міжнародна правозахисна організація Transparency International оцінила рівень корупції в Україні в 4,3 бала за п’ятибальною шкалою. Це найгірший бал. «Як же так! — скажете ви. — Країна в центрі Європи!» — «А, нічого, — скажуть вони. — Чим гірше, тим краще». Кому краще? Та все їм же. Тим, хто про корупцію більше за всіх говорить і хто більш за всіх корумпований: державні чиновники — 28%, народні обранці — 25%, юстиція — охоронець закону — 21%. Докази? Немає проблем! Погляньте на їхні «хатинки». Корупція давно перемогла Україну. 73% опитаних вважають боротьбу української влади з корупцією неефективною, 19% — ніякою. А ми, народ, усе ще сподіваємося, що ця влада...
Ще одна ілюзія, в якій усі ми перебуваємо. Нікому нас захищати. Особливо від тих, хто за службовим обов’язком повинен цей захист забезпечити. Від цього «бермудського трикутника», що складається з міліції, прокуратури і суду, де зникають у прямому і переносному сенсі сотні безневинних співвітчизників. І якщо донедавна цьому «монстрові» в законі намагалися чинити опір співробітники Головного управління «К» СБУ (боротьба з корупцією і організованою злочинністю), то наразі й ця структура виявилася значною мірою паралізованою.

Бадьоро підписана Прем’єр–міністром України програма щодо реанімації колишнього гіганта херсонської промисловості виявилася не більш ніж фільчиною грамотою через відсутність фінансування. Близько тисячі робітників заводу «Херсонські комбайни» сьогодні викинуто на вулицю. Єдине, що зміг гарантувати їм уряд Тимошенко — це жалюгідна допомога у зв’язку з безробіттям...

Трохи більше місяця не дожив до свого 17–річчя Вадим Трохимчук із села Біловіж Рокитнівського району: він став жертвою «сліпої» кулі, яка наздогнала його на пожежній вежі. Цей об’єкт давно вже став місцем забав місцевих дітлахів, які не боялися підніматися на 30–метрову висоту. І того злощасного вечора Вадим разом із друзями піднявся на вежу. Лісничого Миколу Пивоварова діти помітили ще здалеку, а тому й присіли. А далі сталося непередбачуване: несподівано пролунав постріл, а разом із ним страшний дитячий крик. Коли лісничий піднявся на вежу, побачив Вадима, який лежав у калюжі крові: куля влучила йому під око. Травма виявилася смертельною.

У легендарній «тюрмі на Лонцького» (зараз вулиця Бандери, 1), де було закатовано тисячі людей, днями відкрили музей. Це стало можливим завдяки співпраці Центру досліджень визвольного руху та Служби безпеки України. На презентацію зібрався весь патріотичний бомонд — крім суто львівських «начальників», приїхав голова СБУ Валентин Наливайченко та міністр освіти і науки Іван Вакарчук.

Якщо, для прикладу, у футбольній Лізі чемпіонів у фіналі грають два клуби з однієї країни, то багато хто називає таку зустріч позбавленою великої інтриги. Але навряд чи хтось наважиться назвати нецікавим майбутнє протистояння між сестрами Уїльямс у фіналі Уїмблдону. Цікавішим за цю родинну дуель може бути хіба що зустріч у ринзі між братами Кличками, але ж такої сенсації навряд чи хтось колись дочекається.

«Бразилія — не просто країна, це субконтинент, п’ятиразовий чемпіон світу», — такими словами мотивував президент ФІФА Йозеф Блаттер своє бажання провести чемпіонат світу 2014 року в 12 замість 10 раніше заанонсованих міст. Раніше передбачалося, що світові футбольні функціонери виберуть лише десяток стадіонів із цієї південноамериканської країни — рівно стільки ж арен прийматимуть чемпіонат, який пройде наступного року в ПАР. Але Бразилія у футбольному світі займає особливе місце.

«Із життя свого вона зробила безкінечний трепет, із творчості — нічого. Художник, що творить поему не в мистецтві, а в житті, був законним явищем у той час». Ці слова Владислава Ходасевича стосуються маловідомої російської письменниці Ніни Петровської, яка покінчила з життям у 1928 році. «Поемою» Петровської була її мегапристрасть до Валерія Брюсова. І хоча твердження про нульову творчість не є справедливим по відношенню до сьогоднішньої героїні «УМ» Ольги Кобилянської, мені хотілося почати матеріал саме цією цитатою. По–перше, у коханні Кобилянська «зробила» більше, ніж за письмовим столом. Це її власна оцінка, зафіксована в щоденнику: «Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори». По–друге, доля Кобилянської є прекрасною ілюстрацією до того, що означає «творити поему в житті». Поему сумну, безнадійну, як осіння сльота. «Я стара, зацькована, стомлена, душа моя роздерта. Нині я ще пишу, але більше не писатиму, мені вже нецікаво увічнювати своє горе. Ти, що читаєш це, заплач над моєю долею», — звірялась вона щоденнику. Нині їй порадили б викорінювати залежність від чоловіка під наглядом психотерапевта. «Відпустити ситуацію» та роззирнутися довкола — у пошуках того, хто посприяє втіленню мар’яжних планів. Сльози над коханням, на які покладено всі сили душі, людство залишило в минулому.
Народилася Кобилянська 9 грудня 1863 року на Буковині. Була четвертою дитиною в сім’ї, де, крім неї, росли ще п’ятеро братів і одна сестра. Жила у злиднях, серед тяжкої щоденної праці, проте володіла румунською та німецькою мовами, знала європейську літературу того часу. Була змушена ділити одяг зі старшою сестрою Євгенією та терпіти насмішки над своєю зовнішністю. «У тебе такий ніс, як звідси до Америки», — казав їй брат Влодко. Циганка наворожила Ользі, що та бідуватиме сім років. «А потім?» — питала Кобилянська. «А потім звикнеш». Звикала вона все життя: відчайдушно мріяла про власну родину, бурхливо й пристрасно закохувалась, одначе, здається, так і не пізнала тілесного кохання (попри новелу «Природа», яку не слід розуміти буквально — як зліпок з автобіографії). Доля ліниво пережувала всі її найзаповітніші мрії та, ніби знущаючись, послала напрочуд довге життя. У 1919 році Кобилянська написала заповіт, передчуваючи скору смерть. Але померла вона лише в 1942–му, не маючи біля смертного ложа ні коханого чоловіка, ні власних нащадків. Її останньою пристрастю був Осип Маковей, редактор газети «Буковина», якого Кобилянська називала «Медвідь». Вона познайомилася з ним у 1895 році, коли Ользі було 32. А страждати від самотності їй судилося до її майже 80. «Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі — як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати», — писала Кобилянська Маковею. З колегою Кобилянської по перу, з письменницею Людмилою Таран ми говоримо про те, чому жіночий рай — здебільшого омана.

Тим людям, які мають кошти і можливість подорожувати кілька разів на рік, можна лише позаздрити. Але більшість українців на той же таки Єгипет збирає гроші цілий рік, економлячи на омріяний відпочинок на найнеобхіднішому. Та навіть тримаючи в руках заздалегідь проплачену путівку, турист може постати перед фактом: ніхто нікуди не їде. І добре, коли він про це дізнається в аеропорту рідної країни — тут принаймні можна із зіпсованим настроєм повернутися додому. Складніше, коли в чужій країні туристам повідомлять, що у них непроплачений готель або літак, яким мали повертатися додому...