Райцентр Чортків на Тернопільщині давно не бачив такого грандіозного духовного дійства, яким стала нещодавно коронація ікони Матері Божої Святого Розарію. Історія цього незвичайного вже своїм зображенням образу (на ньому Матір Божа тримає в руці троянду) непроста і цікава. Корені її сягають ще в XV століття, коли ікона зберігалася в містечку Островня неподалік білоруського Вітебська і була відома, як Островецька. У 1654 році, рятуючись від експансії російського православ’я, католики–домініканці перевезли ікону до Львова і встановили у храмі Святої Марії Магдалини. Саме там образ прославився тим, що впродовж десяти років біля нього чудесним чином зцілилися й одержали іншу Господню благодать майже сотня віруючих. Відтак польський король Ян Казимір подарував чудотворний образ домініканському костелу в Чорткові. Тут майже три століття ікона була у великій пошані серед парафіян.

ічим досі не примітне село Водяники на Черкащині після цьогорічної зими стало знаменитим далеко за межами області. Адже тут запрацювала гірськолижна траса — найбільша в центральній Україні. Тепер любителі екстремального спорту передають інформацію про черкаське село із вуст в уста.

Більше тисячі тонн дешевого цукру отримала область із запасів Держкомрезерву. Переважну частину солодкого товару продали, а понад 100 тонн цукру в Херсоні люди так і не розкупили. Причина одна — прострочений термін придатності й надзвичайно низька якість.

Наприкінці літа у Харкові сталася довгоочікувана для мерії подія. Юлія Тимошенко під час візиту до регіону дозволила передати місцевий метрополітен у власність територіальної громади і навіть розпорядилася виділити з державного бюджету 75 мільйонів гривень на продовження будівництва Олексіївської лінії підземки.

Серія політичних зникнень прокотилась Білоруссю у 1999—2000 роках. Почалося все у травні 1999–го, коли зник колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко. Через чотири місяці невідомі викрали екс–голову Центрвиборчкому Віктора Гончара та його товариша, підприємця Анатолія Красовського. Гончар та Захаренко на той час вважалися найактивнішими діячами антилукашенківської опозиції. Майже за рік, у липні 2000–го, — зникнення оператора російського каналу ГРТ Дмитра Завадського. Білоруська опозиція покладає вину за зникнення всіх цих людей на владу і вважає, що нею створено спеціальні «ескадрони смерті». Президент Лукашенко ж повторює, що розслідування цих гучних справ — справа його честі. Скидається на те, що честь його вже десятиліття під сумнівом.

Наївно думати, що в культурно–художньому комплексі «Мистецький арсенал» реалізується формула «Лувру» чи «Ермітажу», та реально бачити, як стіни війського заводу в минулому з 11 вересня стали місцем паломництва митців. Театральний режисер, продюсер Влад Троїцький три роки тому задумував фестиваль сучасного мистецтва «Гогольфест» як приватну ініціативу, але коли торік його відвідало 50 тисяч глядачів, дійство автоматично переросло на проект державного масштабу. Цьогорічний старт це ще раз підтвердив.

Мистецька кар’єра Василя Седляра була стрімкою. Хлопець із Полтавщини приїхав до Києва вчитися малюванню. Ще до російської окупації встиг закінчити художнє училище і вступити до щойно відкритої за гетьманату Академії мистецтв — у майстерню професора Михайла Бойчука. Через десять років в усіх на вустах уже буде «бойчукізм» — авангардний напрям, що на рівних «змагався» з модерним європейським мистецтвом на Венеційських бієнале 1930–років. Першим номером поруч Бойчука був саме Седляр. В інших термінах це зафіксують пізніше київські енкаведисти: «Націонал–фашитстська група Бойчука–Седляра».

Будь–який письменник, крім того, що пише, час від часу має презентувати свої книжки як за допомогою медійних засобів, так і під час живих зустрічей із читачами. Відвідавши на своєму віку чимало презентацій та зустрічей як із вітчизняними, так і з закордонними виробниками літературних цінностей, можу, попри всю розмаїтість цих дійств, зробити певні узагальнення.

Давним–давно, коли я ходила до школи, початок нового навчального року знаменувався не лише зміною розкладу, появою складніших предметів та боротьбою за «посадочні місця» поближче до дошки. Для того щоб отримати допуск до споживання граніту науки, і першокласники, і старші діти мали пройти профілактичний огляд в «айболитів». Цікаво, що благородна мета шкільних медоглядів — виявлення проблем зі здоров’ям на ранніх стадіях — досягалася не завжди. Особливо у старших класах, коли ми мусили самотужки оббивати пороги поліклініки, щоб отримати бажаний штампик «здорова» чи «патології не виявлено». Пам’ятаю, що ніхто не був у захваті від нескінченних черг на медогляд: ні лікарі, яким треба було пропустити за день масу народу, ні справді хворі люди, які з видимим невдоволенням чекали своєї черги під кабінетом, ні самі школярі, на яких лікарня навіювала нудьгу. Тому найчастіше «огляд» полягав у короткому обміні фразами на кшталт: