Народному депутатові Олесю Донію, який після бійки на засіданні парламенту 27 квітня зліг у лікарню зі струсом мозку, нарешті призначили судово–медичну експертизу для визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Про це позавчора ввечері заявив прокурор Києва Юрій Ударцов. «І тільки після цього буде визначено, визнавати його потерпілим чи ні. Зараз у нього такого статусу ще немає», — цитує Ударцова агенція УНІАН. Прокурор відзначив, що аналогічні експертизи призначені й депутатам від інших політичних сил, які брали участь у зіткненнях під час розгляду постанови про ратифікацію газово–флотських угод.

Верховна Рада схвалила рішення Президента про допуск підрозділів збройних сил інших дер­жав на території України у 2010 році для участі у багатонаціональних військових навчаннях. Ідеться про дев’ять вишколів, у яких братимуть участь вояки США, Великої Британії, Білорусі, Польщі, Болгарії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Канади, Грузії тощо.

Сучасне польське суспільство є, мабуть, зразком того, як треба ставитися до власної історії: попри активне її переосмислення, модні зараз «деконструкцію» і «деміфологізацію», в очах поляків їхня минувшина не втрачає пафосу, а герої нації залишаються героями. Шукають і точки примирення у спільній історії з сусідами. Так, відновник Польської держави у ХХ столітті, міжвоєнний польський лідер Юзеф Пілсудський в очах сучасних істориків набирає нового значення — як «архітектор порозуміння» з Україною завдяки укладеному в квітні 1920 року Варшавському договору, підписаному з української сторони головою директорії УНР Симоном Петлюрою. Саме від цієї події відштовхнулися польські й українські історики, які днями у стінах Києво–Могилянської академії провели конференцію «Станція — Незалежність», присвячену пошукам прикладів примирення у здебільшого ворожих польсько–українських стосунках між двома світовими війнами. За збігом обставин, «Станція Незалежність» — назва святкувань Дня незалежності Польщі,11 листопада 1918 року — дня, коли Регентська рада у Варшаві передала командування польськими військами Юзефові Пілсудському, який із цього часу став повноважним керівником Польської держави.

Усе–таки ми повинні бути вдячні міністру освіти Дмитру Табачнику за турботу. Він перший, незважаючи на крики «Геть!» і «Ганьба», почав привчати нас думати по–новому і усвідомлювати, що місце України — в одній упряжці з Росією. Потім, слухаючи українофобські заяви, ми лише крутили пальцем біля скроні й навіть були морально готові до намагань проросійських можновладців і «хахлов» нас «нагнути». Згадаймо скандал із написанням підручників історії. Якби він не загартував нас, то чи пережили б ми газово–флотський контракт і присутність на нашому Параді Перемоги російських військових і політиків? Отже, як показує життя, слід уважно і вдумливо ставитися до ідей нашого українського буревісника — пана міністра. Хто знає, які негоди для українців він віщує?

І якщо про викладання історії, зміни у вступній кампанії ми говорили багато, то ідея з викладанням російської літератури у школах згадувалася мимохідь. А дарма. Проблема балансування між русифікацією і збереженням української культури сьогодні як ніколи актуальна.

Коли три роки тому вихідці з Вінницької області, які мешкають у столиці, почали створювати громадську організацію «Вінничани у Києві», багато хто до ініціативи поставився скептично. Мовляв, для чого ще одна структура, якщо існує й активно діє земляцтво? На це засновники нового товариства мали свої вагомі аргументи. Річ у тім, що в столиці мешкають близько 60 тисяч вихідців із Вінниччини, і буде більше користі, коли таких організацій буде десять чи двадцять — головне, щоб вони співпрацювали між собою і допомагали одна одній, а не перетягували ковдру на свій бік.

На історичному факультеті Донецького державного університету 18–19 травня мала відбутися широко анонсована в місті конференція «Відносини НАТО—Україна та НАТО—Росія в контексті нової стратегічної концепції НАТО» — суто наукова подія без будь–якого політичного забарвлення. На захід запросили професуру та студентів українських університетів, а також дипломатів закордонних представництв, акредитованих в шахтарській столиці, фахівців із питань НАТО з європейських країн і Росії, журналістів місцевих та всеукраїнських видань. Проте поговорити про проблеми взаємин України з Північноатлантичним альянсом та шляхи їх вирішення учасникам форуму не довелося — завадили представниці ПСПУ — депутатки Донецької міської ради. Шість агресивно налаштованих жінок літнього віку, підсилені двома молодиками «спортивної статури», забарикадували вхід до зали засідань вченої ради, де й мала відбутися конференція, репетуючи, що подібні заходи заборонено проводити в стінах навчального закладу.

Закривавлену жінку привезли до лікарні пізно увечері. Лише після надання допомоги 38–річна мешканка Шостки змогла пояснити, що з нею трапилося. «Ми сиділи на лавочці, грали в карти, нікого не чіпали. Тут з’явився молодик із собакою і почав чіплятися до нас. Коли ми йому відповіли, щоб ішов своєю дорогою, він спустив свого пса... Останнє, що я пам’ятаю, як лежу під лавкою, а моє лице гризе собака», — розповіла постраждала правоохоронцям.

Тернополяни жваво обговорюють пікантно–скандальний інцидент, що стався в нічному клубі Black berry («Чорна ягода»). Таке собі місцеве «Потєхін–шоу», раніше вже помічене в епатажі, того вечора теж запропонувало відвідувачам клубу участь у досить специфічному конкурсі. За його умовами, троє хлопців мали сидіти на стільцях, а дівчата — танцювати навколо них еротичні танці і взагалі намагатись зробити все, аби партнери досягли максимального збудження. Відтак ще одна учасниця мала виміряти довжину «чоловічого достоїнства» кожного і визначити переможцем того, в кого воно найбільше.