Поглянеш звіддалік — іде кремезний чоловік, прямує до сільських хат. Щоправда, не схожий на сучасників — он чуб–«оселедець» розвівається на вітрі й підняв над плечем булаву. Та якщо стануть поруч сучасні козаки у своїх строях, то й відмінність буде непомітна... Невдовзі цей пам’ятник Петру Калнишевському переноситимуть у центр села, поближче до церкви, яка хоч і носить ім’я Святої Трійці, та зветься ще й просто церквою Калнишевського, бо будувалася його коштом. Якщо й перенесуть, то важливо, аби він не втратив оцієї приземленості, чи, швидше, незверхності. Адже й справді чини чинами, а тут — просто повернувся козак до свого дому. Через роки забуття прийшов до рідної Пустовійтівки...

На нинішню Трійцю, коли йому виповнюється 320 літ, прибудуть сюди й гості. Як заведено останніми роками — на Калнишеву раду.

Минулого тижня Віктор Янукович відправив у відставку посла України в Республіці Білорусь Романа Безсмертного. Цю звістку політик–«нашоукраїнець» сприйняв більш ніж спокійно — він її чекав. Адже був у нинішній українській владі «чужорідним тілом». За рік дипломатичної роботи в Мінську (на цю посаду його призначив Президент Ющенко) Безсмертний не раз дозволяв собі критику на адресу офіційного Мінська і запам’ятався навмисним ігноруванням інавгурації президента Лукашенка. Сьогодні він каже, що прожив дуже корисний для себе рік. І навіть заявляє, що надто делікатно висловлювався про «бацьку». Україна, на думку екс–посла, не має стояти осторонь порушень прав людини у Білорусі.

Додому Роман Безсмертний планує повернутися через тиждень–другий — зараз ще завершує справи у Мінську (тому поспілкуватися ми змогли за допомогою «Скайпу»).

«Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас...» — так зазвичай починав свою вечірню казку знаменитий ведучий програми «На добраніч, діти». З розкішними козацькими вусами, у незмінній вишиванці він звертався до української малечі з інтер’єру простої сільської хати, прикрашеної вишитими рушниками. І розповідав неодмінно українські казки. Через це Діда Панаса свого часу навіть звинувачували в націоналізмі. Зате малеча його дуже любила, вважаючи дідуся з телевізора своїм, рідним. А от про життя цієї непересічної людини ми знаємо зовсім мало. Навіть справжнє ім’я та прізвище Діда Панаса мало кому відоме. З нагоди 100–річчя телеведучого ми й вирішили зазирнути в його життя поза екраном. Отже, як полюбляв говорити Дід Панас, «вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько»...

Венеціанська бієнале–2011 претендує на звання найрезультативнiшого форуму за всю його історію: з червня по листопад там працюватиме 89 національних павільйонів, заявлено близько сорока програм різних інституцій, організацій та окремих кураторів... Не залишилася осторонь цього свята життя й Україна. Щоправда, наш шлях до Венеції був, як завжди, устелений інтригами та бюрократичними зволіканнями (так, з куратором ми визначилися лише через півроку після того, як це зробили інші країни–учасниці). Чи не найбільше суперечок викликала кандидатура делегата — одеситку Оксану Мась та її проект Post vs Proto–Renessans колеги й мистецтвознавці хвалили так само активно, як і засуджували... Але з благословення Мінкультури, що оплатило оренду павільйону на півроку, та завдяки власній цілеспрямованості Мась, яку називають цілеспрямованою художницею з енергією атомної торпеди, таки представила свій Гентський вівтар у Венеції. Про враження від участі у Венеціанськiй бієнале, потрясіння та уроки світової виставки мистецьких досягнень Оксана розповіла «УМ» відразу по прильоту з Італії.

Здавалося, будь–який молодий проект із часом стає стійкішим, загартованішим, стабільнішим. Проте ці епітети не стосуються українського гандболу, який із роками лише занепадає та зморщується, що відповідним чином позначається і на результатах національної збірної. Слідом за київським «Спартаком» та запорізьким «Мотором» незабаром, схоже, позбудеться статусу флагмана вітчизняного гандболу криворізька «Спарта». Першою ознакою занепаду клубу стала втрата ключового гравця, слідом за нею команду залишив і головний тренер. Попереду — літній розпродаж, який повинен допомогти клубу якось упоратися з фінансовими проблемами.

Юлія Манагарова — саме та величина, на якій трималася «Спарта». Кореспондент«УМ» розшукав молоду зірку й розпитав про причини переїзду до Румунії, проблеми українського ручного м’яча, останні невдачі збірної та нове життя за кордоном. А почали розмову з останнього провалу збірної у «плей–оф» чемпіонату світу проти ісландок.

Дон Жуан — один iз найпопулярніших персонажів українського театру. Бо життя феноменального Спокусника — це не лише солоденька лав–сторі з елементами містики, а й професійний виклик для режисера. (Ану, спробуй подати цю історію краще, ніж твої попередники чи сучасники!). Про Дон Жуана писали Мольєр, Байрон, Гофман, Пушкін, Леся Українка... Приймаючи виклик від пана Спокусника, режисер Дмитро Богомазов чомусь зупинився на дуже посередній версії сюжету. Та що там посередній, особливо радикальні критики п’єсу Андрія Міллєра «Прощання Дон Жуана» називають графоманією чистої води. Одруживши героя, драматург, з одного боку, забезпечив своєму творові ту частку оригінальності, яка мала б додати режисерам бажання звернути увагу саме на нього, а не на класику. А з іншого — тут закладено настільки багато приводів для критики, що братися за «Прощання Дон Жуана» зважаться лише справжні театральні відчайдухи.

Однією з найболючіших своїх проблем сучасний світ називає еміграцію. І неважливо, настільки благополучною є країна — так чи інакше вона змушена стикатися з неможливістю своїх громадян жити там, де народилася. Своє ставлення до цієї проблеми дедалі частіше озвучує театр.

Добігає кінця театральний сезон 2010—2011. Хтось, як, наприклад театр «Вільна сцена», уже розпрощався зі своїми глядачами, хтось іще продовжує працювати (так, активний період для ТЮГу на Липках триватиме до середини липня). Заповнити літню паузу гастролями чи фестивалями зможуть одиниці: для театрів сьогодні це не потрібна творча міграція, а непідйомна розкіш. Але про «верстку» майбутнього сезону уже зараз замислюються всі без винятку.

Улітку, коли у розпорядок дня дітей не вплітаються уроки та домашні завдання, і малим, і дорослим саме час не лише відправлятися за три моря, а й навідатися у музеї, до яких — рукою подати. Із вибором немає проблем у киян і гостей столиці: Лавра, Софія, Золоті ворота, меморіал «Батьківщина–мати», сучасний музей води... Ви вже там були?! Тоді пропонуємо місця менш відомі, але дуже цікаві.

Не без цiкавостi громадяни недавно ознайомилися з декларацiями доходiв наших високопосадовцiв. Але то тiльки частка того, що мають народнi обранцi та iншi владнi особи вiд держави, бо вона обдарувала своїх улюбленцiв разом iз їхнiми половинами i чадами. Отже, депутатам та iншим особам високого рангу до їхнiх кiльканадцятитисячних зарплат належать iще доплати за вченi ступенi, стаж, за всi можливi звання та нагороди тощо. Крiм того, обранець може просити собi коли завгодно i яку завгодно велику допомогу при потребi й без неї. Депутатовi надають житло в столицi (або суму на його купiвлю), яке стає його приватною власнiстю, а потiм переходить у спадок родичам. Вiн лiкується в лiкарнях для обраних, безкоштовно їздить в усiх видах транспорту. За ним i його дружиною зберiгають попереднє мiсце роботи без переривання стажу, а дружинi, на її бажання, надають рiвноцiнну роботу у столицi, бiля чоловiка. Якщо нардеп є вiйськовим чи iншим службовцем, то весь час його депутатської дiяльностi оформляють як одне велике вiдрядження. Зарплата йде i тут, i там. А щоб дорогоцiннi VIP–особи мали змогу якнайкраще i якнайдовше оздоровлюватися десь в екзотичних країнах, їм надають вiдпустку 45 робочих днiв i допомогу в розмiрi 12 посадових окладiв. Заслужив!