Тривала літня перерва — найкраща пора для проведення трансферних угод, а також широке поле для пліткарів, які час від часу вкидають в інформаційний простір неперевірену інформацію щодо зміни гравцями футбольної прописки. Хай там як, але в кожній плітці є частина правди, особливо тоді, коли футболісти починають її коментувати.
Єдина перемога, здобута чоловічою збірною в попередньому турі відбору на Євро–2012, залишала їй теоретичні шанси на потрапляння до фінального турніру, який прийматиме Сербія. Після того успіху наставник «синьо–жовтих» Леонід Захаров сказав, що його підопічні боротимуться до останнього. Для початку хлопці мали сподіватися на перемогу португальців над словенцями, а загалом — налаштовувалися на власний успіх у протистоянні з доволі сильними поляками.
В Одесі, де людям регулярно падають на голову балкони, гаряча вода зникає в кранах разом із опалювальним сезоном, а Чорне море скоро дійсно буде чорним від бруду, мабуть, немає нагальніших проблем, ніж мовна. Бо саме цим питанням, а не вирішенням комунальних проблем, найбільше переймається мер міста Олексій Костусєв. Чого тільки варта його заява про те, що всім школам міста надано статусу двомовних! Як пояснює сам Костусєв, «ми за те, аби ніхто нікому не нав’язував, якою мовою говорити, якою мовою вчити дітей». Мовляв, батьки тепер самі обиратимуть, якою мовою їхнім дітям у школі викладатимуть предмети. Але якщо в класі 20 дітей захочуть навчатися російською, а 10 — українською, особисто ви вірите в те, що права тих десятьох будуть забезпечені? Я — ні. Гадаю, що й пан Костусєв дуже надіється, що тих десяти україномовних школярів просто не набереться, бо, за його ж словами, «Одеса — це російськомовне місто».
Поглянеш звіддалік — іде кремезний чоловік, прямує до сільських хат. Щоправда, не схожий на сучасників — он чуб–«оселедець» розвівається на вітрі й підняв над плечем булаву. Та якщо стануть поруч сучасні козаки у своїх строях, то й відмінність буде непомітна... Невдовзі цей пам’ятник Петру Калнишевському переноситимуть у центр села, поближче до церкви, яка хоч і носить ім’я Святої Трійці, та зветься ще й просто церквою Калнишевського, бо будувалася його коштом. Якщо й перенесуть, то важливо, аби він не втратив оцієї приземленості, чи, швидше, незверхності. Адже й справді чини чинами, а тут — просто повернувся козак до свого дому. Через роки забуття прийшов до рідної Пустовійтівки...
На нинішню Трійцю, коли йому виповнюється 320 літ, прибудуть сюди й гості. Як заведено останніми роками — на Калнишеву раду.
Минулого тижня Віктор Янукович відправив у відставку посла України в Республіці Білорусь Романа Безсмертного. Цю звістку політик–«нашоукраїнець» сприйняв більш ніж спокійно — він її чекав. Адже був у нинішній українській владі «чужорідним тілом». За рік дипломатичної роботи в Мінську (на цю посаду його призначив Президент Ющенко) Безсмертний не раз дозволяв собі критику на адресу офіційного Мінська і запам’ятався навмисним ігноруванням інавгурації президента Лукашенка. Сьогодні він каже, що прожив дуже корисний для себе рік. І навіть заявляє, що надто делікатно висловлювався про «бацьку». Україна, на думку екс–посла, не має стояти осторонь порушень прав людини у Білорусі.
Додому Роман Безсмертний планує повернутися через тиждень–другий — зараз ще завершує справи у Мінську (тому поспілкуватися ми змогли за допомогою «Скайпу»).
«Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас...» — так зазвичай починав свою вечірню казку знаменитий ведучий програми «На добраніч, діти». З розкішними козацькими вусами, у незмінній вишиванці він звертався до української малечі з інтер’єру простої сільської хати, прикрашеної вишитими рушниками. І розповідав неодмінно українські казки. Через це Діда Панаса свого часу навіть звинувачували в націоналізмі. Зате малеча його дуже любила, вважаючи дідуся з телевізора своїм, рідним. А от про життя цієї непересічної людини ми знаємо зовсім мало. Навіть справжнє ім’я та прізвище Діда Панаса мало кому відоме. З нагоди 100–річчя телеведучого ми й вирішили зазирнути в його життя поза екраном. Отже, як полюбляв говорити Дід Панас, «вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько»...
Венеціанська бієнале–2011 претендує на звання найрезультативнiшого форуму за всю його історію: з червня по листопад там працюватиме 89 національних павільйонів, заявлено близько сорока програм різних інституцій, організацій та окремих кураторів... Не залишилася осторонь цього свята життя й Україна. Щоправда, наш шлях до Венеції був, як завжди, устелений інтригами та бюрократичними зволіканнями (так, з куратором ми визначилися лише через півроку після того, як це зробили інші країни–учасниці). Чи не найбільше суперечок викликала кандидатура делегата — одеситку Оксану Мась та її проект Post vs Proto–Renessans колеги й мистецтвознавці хвалили так само активно, як і засуджували... Але з благословення Мінкультури, що оплатило оренду павільйону на півроку, та завдяки власній цілеспрямованості Мась, яку називають цілеспрямованою художницею з енергією атомної торпеди, таки представила свій Гентський вівтар у Венеції. Про враження від участі у Венеціанськiй бієнале, потрясіння та уроки світової виставки мистецьких досягнень Оксана розповіла «УМ» відразу по прильоту з Італії.
Здавалося, будь–який молодий проект із часом стає стійкішим, загартованішим, стабільнішим. Проте ці епітети не стосуються українського гандболу, який із роками лише занепадає та зморщується, що відповідним чином позначається і на результатах національної збірної. Слідом за київським «Спартаком» та запорізьким «Мотором» незабаром, схоже, позбудеться статусу флагмана вітчизняного гандболу криворізька «Спарта». Першою ознакою занепаду клубу стала втрата ключового гравця, слідом за нею команду залишив і головний тренер. Попереду — літній розпродаж, який повинен допомогти клубу якось упоратися з фінансовими проблемами.
Юлія Манагарова — саме та величина, на якій трималася «Спарта». Кореспондент«УМ» розшукав молоду зірку й розпитав про причини переїзду до Румунії, проблеми українського ручного м’яча, останні невдачі збірної та нове життя за кордоном. А почали розмову з останнього провалу збірної у «плей–оф» чемпіонату світу проти ісландок.
Дон Жуан — один iз найпопулярніших персонажів українського театру. Бо життя феноменального Спокусника — це не лише солоденька лав–сторі з елементами містики, а й професійний виклик для режисера. (Ану, спробуй подати цю історію краще, ніж твої попередники чи сучасники!). Про Дон Жуана писали Мольєр, Байрон, Гофман, Пушкін, Леся Українка... Приймаючи виклик від пана Спокусника, режисер Дмитро Богомазов чомусь зупинився на дуже посередній версії сюжету. Та що там посередній, особливо радикальні критики п’єсу Андрія Міллєра «Прощання Дон Жуана» називають графоманією чистої води. Одруживши героя, драматург, з одного боку, забезпечив своєму творові ту частку оригінальності, яка мала б додати режисерам бажання звернути увагу саме на нього, а не на класику. А з іншого — тут закладено настільки багато приводів для критики, що братися за «Прощання Дон Жуана» зважаться лише справжні театральні відчайдухи.
