Головний командир УНСО, Герой України Юрій Шухевич на 79–му році життя вирішив стати народним депутатом. Каже, про це його просить чимало соратників. Та й сам він відчуває: Україна переживає критичний період свого існування. І в такий час, мовляв, патріоти відсиджуватися без дії не мають права.

Очолюване ним УНСО тим часом теж гострить списи до серйозних подій у державі: так, днями Юрій Шухевич видав наказ про загальну мобілізацію всіх членів організації УНА–УНСО і набір до її лав громадян віком від 16 до 50 років. Націоналісти планують активізувати свої вишкільні табори та проводити роз’яснювальну роботу серед населення. «Українська держава в небезпеці! — каже Шухевич. — І ми маємо цьому протистояти».

Про свої передвиборчі плани, настрої серед патріотичної молоді та ймовірну діяльність у парламентському гурті Юрій Шухевич розповів в інтерв’ю «УМ».

Спускаючись зранку до столичної «підземки», в переході заклопотаним поглядом ловлю молоду вагітну дівчину, яка стоїть із простягнутою рукою. Картина насправді звична, але чомусь автоматично зупиняюся і кілька хвилин стою неподалік, розглядаючи незнайомку. Їй років 20 — не більше, вдягнена неохайно, скуйовджене волосся, на обличчі рубці — найімовірніше, безпритульна. Згадую про час, даю дівчині п’ять гривень і біжу далі. Потім ще цілий день та дівчина не йтиме з моєї голови. Чому вона, вагітна, просить милостиню, де її рідні, друзі, чому вона не на парах, як її ровесниці, а в переході? І чи знає вона, що шанси повернутися до нормального життя в неї є, потрібні лише бажання та, можливо, порада…

Учора в Миколаєві відбувся перший розгляд по суті справи про вбивство Оксани Макар. У Центральному районному суді міста суддівська колегія на чолі з Оленою Селівановою розпочала закритий судовий процес щодо одного з найжорстокіших злочинів в історії України. На засіданні була мати Оксани та німецький благодійник Рейко Опітц. Не допустили до зали матір підсудного Артема Погосяна.

Для українців середнього покоління образ Естонії та естонців складався ще в часи СРСР, коли зв’язки між двома національними окраїнами неозорої радянської імперії були тісніші. Тож просунутий український інтелігент читав книжки Юхана Смуула, захоплювався баритоном Георгом Отсом, з великою ймовірністю мав уявлення про живопис Конрада Мягі чи й навіть чув про тартуську семіотичну школу Юрія Лотмана, що так вирізнялася на тлі панівного марксизму–ленінізму. Натомість пересічний український роботяга теж любив Отса (уже як героя популярної радянської екранізації музичної мелодрами «Принцеса цирку»), а ще знав анекдоти про «гарячих естонських хлопців» — повільних, упертих і дуже націоналістичних.

Упертість естонської національної вдачі сумнівам не підлягає. Тільки завдяки цій рисі маленький народ (зараз усього близько мільйона!) зумів упродовж останніх 800 років зберегтися під владою спершу данців, потім шведів, зрештою, росіян — і таки відродити свою державу. Це було зовсім не просто, особливо з огляду на реалії радянської окупації. Московський уряд вкладав великі кошти в розвиток промисловості й інфраструктури Естонської РСР, але водночас направляв десятки тисяч робітників iз російських областей, які суттєво змінили демографічне обличчя країни. У Таллінні й досі російська мова звучить на кожному кроці, а на північному сході, в Нарві й Кохтла–Ярве, вона цілком домінує. Але ці естонські росіяни й російськомовні сьогодні в переважній більшості вже не борються за «мовні права» під проводом якогось місцевого колесніченка, а тішаться статусом мешканців добре влаштованої країни–члена ЄС, де ходить євро, і яка перебуває під надійною парасолькою НАТО.

Сценографія «Золотого дракона», нової вистави театру «Колесо», дуже нагадує філію популярного ТБ–шоу «Пекельна кухня»: тертки, каструльки, пательні, черпаки, ємкості для круп та спецій... І люди в уніформі кухарів, які майстерно вправляються з усіма цими атрибутам, раз по раз виголошуючи назву чергової страви та інгредієнти, з яких вона приготована. Тільки шеф тут — не грізний Арам Мцанаканов, а миролюбний німецький драматург Роланд Шиммельпфенніг. Точніше, керівників процесу тут двоє, адже історія «Золотий дракон», яку режисер Ірина Кліщевська поставила за п’єсою Шиммельпфеннінга, за виразністю думки може навіть яскравіша за оригінал.

Дзвіниця Успенського собору Києво–Печерської лаври піддавалася реставрації тричі за останні 30 років, але, як не дивно, і досі ця пам’ятка дивує знахідками. Фігурка архангела Михаїла «зростом» 10 см, яку виявили днями, не є антикварною цінністю — її датовано 1990–ми роками, повідомляє прес–служба заповідника. Її виготовлено з металу і покрито міддю.

До Євро–2012 ціни на вхідні квитки підняли Музей національної архітектури і побуту «Пирігов», Києво–Печерський заповідник та Софія Київська. Про це повідомило громадське об’єднання «Столичні ініціативи». У Лаврі «УМ» підтвердили, що вартість вхідного квитка зросла, проте підкреслили, що це не пов’язано з футбольним чемпіонатом та напливом іноземних гостей. «Ціни підняли з 1 травня через об’єктивні причини, тож знижувати їх ми не будемо», — розповіли у прес–службі заповідника. Отже, відтепер вхід у Києво–Печерську лавру коштує 50 грн. iз дорослого та 25 — з дитини. За цю суму відвідувачі зможуть зайти в церкви та прогулятися старовинною лаврською бруківкою на дійсно красивих дніпровських схилах. Вхід до верхньої та нижньої печер, а також у музеї — за додаткову плату.

Подія, на яку протягом років очікувала просунута і втаємничена частина столичної богемної спільноти, нарешті відбулася. Йдеться про живу презентацію–перформанс 28 травня на Замковій горі, що на київському Подолі, щойно виданого двотомника «Книга книг». Автор цього роману — Олексій Олександров, незмінний лідер культової столичної world–music–формації Er.J.orchestra. Свій фантасмагоричний роман Олексій почав писати усередині 80–х. Інтерес до «Книги книг» тільки зростав, і люди, зрештою, зрозуміли, що роман — не що інше, як гімн його величності історичному Києву. «Це роман про глобус Києва», — примруживши око, любить повторювати Олексій.

Футбольний чемпіонат повністю заволодів Львовом. Кав’ярні, вулички і навіть звичні львівські атракції — все заповнене футболом. Величезні екрани розвішані по всьому місту. В кожній кав’ярні — трансляції зі стадіону.

На своєму віку Харків бачив немало, але навіть скептично налаштовані старожили охоче погоджуються — такого точно ще не було. Одягнені в усе оранжеве голландці у день першого матчу заполонили увесь простір навколо майдану Свободи (там розміщена фан–зона Євро–2012), а потім вишикувалися у довжелезну колону й пішою ходою рушили до стадіону «Металіст». Такий вияв любові до своєї команди був узгоджений iз приймаючою стороною заздалегідь, тому п’ятикілометрову дорогу фактично на цілий день звільнили від транспорту.