Щоосені протягом уже багатьох років журналісти намагаються порівняти Форум видавців у Львові та «Книжковий світ» у Києві, підвести їх до певного спільного знаменника. Зазвичай такі спроби виявляються не на користь останнього з кількох причин. Крім усього, львів'яни разом із постійними симпатиками Форуму з інших міст і країн цілий рік збирають гроші на омріяні книжки. А мешканці «українського Вавилону» приголомшено і розгублено блукають поміж стендів без жодного «керма», де і коли відбуваються «круглі столи», творчі вечори та інші такі необхідні для книгоманів дійства. Лише студентська молодь, поінформована про відкриття ярмарку, аншлагує відомих авторів. Менш відомі літератори сиріточками стоять при стендах зі своїми книжками, зустрічаючи сльозою зворушення і подяки кожного випадкового охочого купити їхню книжку для автографа.

«Мамо, мамо! Який «харам»! Джад обрізала волосся, перефарбувалася в білий колір і стала страшенно підлою», — повідомляє мені десятирічна дочка. Виявляється, ще не закінчився серіал «Клон», а вже на тому ж «1+1» запустили нову «серійну ковбасу» з інтригуючою назвою «Колір гріха». В обох популярних бразильських телешедеврах головну роль виконує акторка Джованна Антонеллі. Лише в «Клоні» — це неприкаяно-закохана мусульманка Джад, а в «Кольорі гріха» — підступна і жорстока блондинка Барбара. «А ще, — інформує далі моє чадо, — мама Шанді стала мамою «чорненької». Тільки в «Кольорі гріха» вона вже встигла померти, а у «Клоні» — досі жива й здорова».

Лише місяць із невеличким гаком минув із часу, коли телевізійна громадськість, затамувавши подих (вірити чи не вірити?), споглядала, як держсекретар Олег Рибачук, «б'ючи себе капцем у груди», запевняв про неприпустимість призначення «згори» президента НТКУ. За цей час кволої і сумної «нєпонятки» з деклараціями публічних обговорень і розгляданнями (теж начебто публічними) концепцій реорганізації Національної телекомпанії, які, швидше, скидалися на низку невдалих пародій таємної вечері, члени нової новиннєвої команди, хоч-не-хоч, узялися шукати варіанти подальшого працевлаштування. Прізвище нового президента НТКУ до останнього моменту (практично аж до «доленосної» 14-ї години 27 жовтня) було оповите звабливим серпанком таємничості. І попри легкий правець і зачудоване заціпеніння, «презентація» нового президента, хоч як це дивно, викликала й неабияке захоплення артистичністю нової влади. Адже лише в країнах колишнього СНД політику сприймають серйозно. Європейці ж укупі з американцями давно збагнули, що це — великий театр. З огляду на це куртуазні «па» українських політиків навколо першої телевізійної кнопки країни не лише тішать, а й надихають. Адже означають лише одне: нудьгувати нам не доведеться. Шоу триває!
Проте триває і намотування на медіа-кулак субстанції невизначеного кольору і консистенції з умовною назвою «Суспільне мовлення». Те, що до парламентських виборів Україні воно не світить, було зрозуміло й немовлятам ще кілька місяців тому. Нині ж варіантів «тебешного» сценарію розвитку подій — не густо. Зрозуміло одне: Суспільне мовлення (за умови, що всі дискусії навколо нього — це не просто інсценізація свободи слова і перемоги демократії в Україні) в недалекiй перспективi не може бути створене на базі НТКУ, поки її президентом буде пан Докаленко. Бо хай там у чому запевняє нас Олег Рибачук, люди, які цікавляться телебаченням, не забули послідовного скепсису Віталія Докаленка стосовно самої ідеї створення у нас в країні СМ. Хоч на своїй «презентації» в іпостасі президента НТКУ він заявив, що таки має на меті побудову Суспільного мовлення на базі УТ-1. Якщо керівництво держави й пiдтримає прогресивну громадськість і створить умови для СМ на базі державної телерадіокомпанії, то це означає, що призначення Віталія Докаленка — тимчасове.
Екс-віце-президент НТКУ і один із вчорашніх імовірних кандидатів на посаду президента цієї структури Андрій Шевченко якщо і має свої міркування на цю тему, то коментує ситуацію доволі обережно і дипломатично. Ще один колишній претендент на крісло президента телекомпанії, Олександр Ткаченко, взагалі відмовляється від коментарів. Принаймні поки що. Отримати коментар у Віталія Докаленка зараз практично неможливо. Поки залишки «стецьківської» команди продовжують «клепати» новини, стара «ентекаушна» гвардія займається своєю улюбленою справою: вистоює в черзі під дверима кабінету нового начальника. І цілком можливо, таки «вистоїть» бажане і заступить до виконання звичних перед парламентськими виборами обов'язків. Адже цілком можна припустити, що частина давніших працівників УТ-1, відомих своїм сентиментом до «темників», знайдуть із новим президентом спільну мову. Надто, якщо пригадати слова Віталія Докаленка із одного його інтерв'ю «Телекритиці», де він каже, що «рамки пристойності закінчуються тоді, коли людина вступає на факультет журналістики». Проте цитувати — невдячна справа. Сподіваємося, що пан Віталій, трохи оговтавшись у новому кріслі, особисто дасть відповіді на запитання «УМ». І хтозна, можливо, на той момент високий державний посадовець Віталій Докаленко вже не порушуватиме мовного законодавства і спілкуватиметься українською.
А зараз медіа-майдан традиційно дає вам змогу почути різні точки зору щодо призначення президента НТКУ.

У вітчизняних ЗМІ вже з'явилися перші відгуки на фільм Костянтина Ігнатчука та Олександра Ракоїда, лейтмотивом яких є теза про те, що нарешті почалась справжня, а не штучна дискусія про журналістську гідність не лише в «кулуарно-фаховому», а й загальнолюдському сенсі. Як на мене, теза доволі збиткова. Адже совість і гідність — категорії не «вузькопрофільні» і не кишенькові. Ділити гідність на одну, з якою я, мовляв, дивитимусь в очі своїм дітям, й іншу, яку я використовуватиму в корпоративних інтересах телекомпанії, видання чи олігархічної групи, які мені платять гроші, — це, шановні, інакше як моральною шизофренією назвати не можна. Бо навіть підлість має неподільні і цілісні мотивації.

Учора при Національній раді з питань телебачення та радіомовлення відбувся пікет, організований активістами Українського товариства глухих (УТОГ). Учасники акції зі зворушливими саморобними плакатиками у руках вимагали припинити порушення прав глухих в українському телепросторі й просили повернути сурдопереклад на телебачення в необхідному обсязі.

Як повідомив журналістам деяких iнтернет-видань директор компанії VіaMedіa Сергій Осадчий, початок трансляції залежатиме від рішення регулюючих органів. Пан Осадчий переконаний, що з боку держави негативу стосовно каналу не буде. Питання трансляції каналу обговорювалося з Державним комітетом з телебачення і радіомовлення, а зараз компанія готується ознайомити комісію із захисту суспільної моралі при Держкомітеті з програмами, які планують поширювати на території України. Директор VіaMedіa наголошує, що транслюватиметься канал лише на легальних умовах.

Винесений у пiдзаголовок текст цілком самодостатній. Така собі демократична цивілізаційна альтернатива як для людей, які того «Соняшника» в очі не бачили, так і для «безнадійно хворих» на той часопис із самісінького часу його заснування. На тому жирному тексті можемо ставити не менш жирну крапку. Поціновувачі прийдуть подивитися виставку, хоч у якому куточку України вони б жили, а люди байдужі чи необізнані назавжди викинуть із голови цю інформацію, мов спам із електронної пошти.

Шанувальники комп'ютерних ігор добре знають захопливеньку стратегічну забавку з назвою «Хіровз» (герої себто). Там наймогутнішими персонажами «інфернівського» замку є здоровезні моторошні «дябли» (дияволи). Зараз, намагаючись помилуватися дніпровськими кручами з вікна своєї багатоповерхівки на місці колишнього старовинного лівобережного підкиївського села Позняки, я щодня бачу все більше достоту комп'ютерних різновеликих «дяблів» — будівельних підйомних кранів. Підсилюють електронно-потойбічний «глюк» дві здоровецькі заводські труби. Огорнуті чорним димом і підсвічені останніми променями вечірнього сонця, вони достеменно мають вигляд воріт у пекло і є початком класнючого «тівішного» панорамного «проїзду». Далі (зліва-направо) йде Видубицький монастир — (у ярочку), за ним височіє монструазна «Родіна-мать». Трохи поступаючись їй у монументальній величі — церкви Печерської лаври. І як вінець панорами — стримить ще одне фантасмагоричне диво архітектури — Сирецька телевежа: генеральний і — на відміну від будівельних кранів — непорушний «дябл», покликаний цілодобово викрадати спокій із наших осель.

Як і передбачали деякі телевізійні експерти, працівники «стецьківської» новиннєвої команди Першого каналу починають потроху «гострити лижі». Подейкують, із звільненням Тараса Стецьківа, від Першого національного різко відвернулися рекламодавці, які активно почали розміщувати свою рекламу на УТ-1 відразу по революції. Інформацію з приватних розмов про те, що міцні новиннєвики потроху починають роззиратися у бік інших телекомпаній, звісно ж, офіційно поки що ніхто не підтверджує. Зрозуміло лише, що працюючи за злиденну офіційну заробітну платню, чекати від моря погоди (себто призначення президента НТКУ) працівникам телекомпанії зовсім не «по кайфу».

День учителя у моїй свідомості асоціюється із бабиним літом. Причини зрозумілі. Адже у країнах пострадянського простору вкрай складну і віповідальну місію — виховувати і вчити дітей — поклала на свої тендітні плечі «найпотужніша і найвитриваліша» частина суспільства. Себто, жінки. Щоправда, якщо класичне «бабине літо» мусить означати для жінок відпочинок після польових робіт і спокійну насолоду останніми теплими днями, то для наших учителів — навпаки. Закінчення «розкачки» після літніх канікул (які для багатьох представниць освітянської армії теж тривали під знаком кайлування на присадибних ділянках) і початок почесної, проте несамовито невдячної праці. Якщо Джон Леннон назвав жінок «нігерами світу», то ця назва цілком поширюється на вчителів. Особливо — у нашій країні.