А «Далі буде...» харизматичний голос радіо «Свободи»

      Метою новоствореного телепродукту є спроба у популярній формі розповісти про головні історичні події України ХХ сторіччя. У програмі активно використовуються відеосюжети на основі архівних матеріалів НТКУ, Державного кіно-, фотоархіву та спеціальних архівів інших державних установ. Теми кожного випуску визначаються відповідно до важливих дат наступного тижня. Охрімович як ніхто інший вписується у роль ведучого програми про суперечливу історію нашого народу. Андрієві аж ніяк не властиве фарисейство і «танці під чужу скрипку». Охрімович переконаний, що словосполучення «говорящая голова» могло народитися лише у постсовєтських головах. Якщо робити продукт без кольору, запаху та смаку, навіщо здалися ведучі? Можна просто намалювати мультик і озвучити його за кадром.

      Тож нині колишній популярний і таки харизматичний голос радіо «Свобода», а тепер ведучий Першого каналу Андрій Охрімович (у колі літературно-журналістської братії просто Охрім) розповість читачам «УМ» про плани на наступну програму, про власне бачення журналістики, а також — дещицю болючо-особистого.

      — Хто, власне, є автором програми «Далі буде...»?

      — На програму я потрапив, пройшовши кастинг ведучих. Але то було ще на стадії розробки, коли остаточно не була готова ні назва програми, ні її формат. Програма творилась колективно, тому я не маю жодних підстав і морального права перебирати на себе авторство. Хтозна, може спочатку якийсь автор був, але я його там не застав. Робота над програмою триває, тому те, що глядач бачить зараз, ще далеко не остаточний варіант.

      — Знаючи тебе як журналіста доволі різкого і безкомпромісного, мене у твоєму веденні дещо здивувала певна відстороненість, я б навіть сказала, недостатньо чітка позиція. Ти подаєш факти, але не робиш особистих коментарів, таких, які від тебе можна було почути на радіо «Свобода». Чим це можна пояснити: особливостями телевізійного формату, елементом цензури чи певним самоконтролем?

      — Якби то була авторська програма, я, можливо, й говорив би вiд свого імені та частіше вживав «я», «мені здається», «так думаю»... Оскільки в «Далі буде...» я є співавтором та ведучим, то мушу виконувати колегіальну установку на безсторонність. Існує різна Україна. Вона досі гризеться між собою. Схід, південь, центр... Там люди досі тяжко «вірують» у червоний стяг або ж у вуса Сталіна. Вони в першу чергу потребують правди, навіть якщо вона понищить їхні ілюзії. Це середовище послуговується своєю окремою та не надто здоровою логікою. Не бачу жодного сенсу в чомусь їх переконувати або ж підігрувати їм. Ми подаємо факти з установкою думати. Цього більш ніж досить.

      — Невже напередодні 9 Травня ти намагатимешся підіграти міфові про «совєтських воїнів-визволителів»?

      — Навіть зі здобуттям Україною незалежності на більшості телеканалів у програмах, присвячених 9 Травня, присутні переважно риторика і філіппіки. Людям слід нагадати, що свого часу в Україні один людожерський режим змінився на інший. Якщо діяльність Гітлера давно отримала оцінку в Нюрнберзі, то чіткої і адекватної оцінки сталінським посіпакам не дали й досі. Людям треба говорити правду. А вона полягає в тому, що Хрещатик підірвали радянські, Успенський собор знищили ті ж таки радянські. Почитайте щоденники Довженка про цей період. А хіба не цей режим гнав під кулемети шістнадцятирічних беззбройних пацанів? Їх згрібали з усіх українських сіл і перетворювали на гарматне м'ясо. Треба пам'ятати, що Ватутін, якому стоїть пам'ятник у Маріїнському парку, беручи Київ, безглуздо занапастив більше чотирьохсот тисяч людей. Отримав наказ: «К празднікам взять!». Але на першому місці для українців має бути усвідомлення того, що українська війна, себто війна за ті символи, під якими ми ходимо сьогодні, точилася до 1953 року, і вона перемоги не мала.

      — Знаючи про трагічну історію твоєї сім'ї, мені складно навіть уявити емоції, які виникають у тебе при перегляді кадрів із «щасливого радянського життя». Яких архівних відеокадрів тобі особисто бракує у програмі «Далі буде...»?

      — Якщо колишнє КДБ, а теперішнє СБУ піде з нами на співпрацю і надасть архівні матеріали, то хотілось би мати кадри розстрілів людей у Биківні, у Жовтневому палаці (якщо такі зйомки, звісно, велися), хотілося б мати кадри, що фіксували енкаведистські допити видатних людей, яких потім «пускали в расход». А стосовно історії моєї сім'ї, то мій батько воював в УПА і виконував обов'язки хорунжого сотні та політвиховника. Батько брав участь у боротьбі з червоними партизанами, німцями та «героями» НКВС. У бою у Чорному лісі вони потрапили в оточення. Його поранили і взяли у полон. Потім — табори. Загалом двадцять два роки сталінських таборів...

      — Тобі, напевне, перебувати у ролі ведучого історичної програми і переконувати східні регіони України у тому, що ти «не верблюд» тяжче, ніж будь-кому іншому...

      — Змінити думку людей, які переконані у тому, що бандерівці були бандитами, неможливо. Вони з цим переконанням перейдуть в інший світ. Якщо ж націлюватись на аудиторію мислячу і називати речі своїми іменами, то нас зрозуміють і на сході, і на півдні, і будь-де. Особливо, якщо цю правду ілюструвати відповідною яскравою документалістикою.

      — Прийшовши працювати на Перший канал, ти відчув позитивні зміни у програмному наповненні та внутрішній атмосфері цього, здавалось би, безнадійного мовника?

      — Певні зміни, звичайно, є. Але Перший національний потребує системних змін, як і вся Україна, до речі.