У вівторок у Білорусі, у селі Знамя Труда неподалік Гомеля, поховали Михайла Жизневського, якого було вбито під час протистояння на вулиці Грушевського у Києві. Куля прошила Михайла навиліт. Хлопець був симпатиком УНА–УНСО і останні майже десять років мешкав в Україні, в Білій Церкві. Через підозріливість місцевої влади похорони відкладали, тож ховали юнака затемна, майже близько десятої вечора.

На вибори ніхто з нас не ходив і не збирався. Навіть саме запитання «За кого голосуватимеш?» у нашому випадку виглядало — смішніше нікуди. Наша дільниця — одна з тих, де вибори мали проходити безальтернативно. Вибирати мешканцям нашого села в Мінському районі пропонували тільки з одного кандидата. Пригадую, так було колись давно, в радянські часи, коли я жила в місті і була ще далека від права голосу за віком.

Хто ж цей єдиний кандидат у депутати парламенту? Колишній міліціонер, який нині очолює одну із сусідніх сільрад. Я знайома з кількома людьми, які працювали з нашим кандидатом у міліції. «Ну що, — запитала я їх тиждень тому, — звичайно ж, віддасте голоси за свого колишнього колегу?» Силовики вже встигли змінити місце роботи і тепер тільки сміялися. «Якби ти знала, який він тупий!» — тільки й відповідали вони. І теж не пішли на вибори.

11 квітня 2011 року. Звичайний вечір понеділка. Тисячі людей поспішають з роботи, заповнений транспорт, затори на центральних вулицях — усі великі міста в годину пік схожі одне на одне. Мені треба їхати в центр, на Немигу, з пересадкою на станції метро «Жовтнева». Але щось раптом заважає, і замість метро я їду в інший бік на автобусі. Пам’ятаю, на годиннику було майже за чверть шоста, коли переносила зустріч із шостої сьогодні на опівдні завтра...

— Тобі ж їхати до центру 10 хвилин!

— Ой, щось сил нема! Дивно? Та сама знаю...

Коли автобус звертає з проспекту Незалежності (паралельно до нього якраз і йде в Мінську 1–ша лінія метро), мало хто з пасажирів звертає увагу на дивну річ. Проїжджа частина проспекту зовсім безлюдна, при цьому на тротуарах — натовпи народу. Пригадую, таке було, коли в 96–му році робітник якогось мінського заводу кинувся під потяг метро. Але тоді не працювало тільки метро. А зараз, як видно, не ходить наземний транспорт. Та й потім, далі шепоче мені щось на зразок внутрішнього голосу, в метро у нас останнім часом щомісяця НП. Постійно хтось як не на рейки падає, то раптово помирає на платформі. Багато страшних новин про метро...

— Напевно, аварія на проспекті, — каже хтось в автобусі позаду мене.

— Або знову перекрили, протестують проти дорогого бензину, — підтримує розмову інший пасажир.

— Та просто Лукашенко їде на якусь зустріч, ось і перекрили, — тоном знавця повідомляє третій.

Коли ми встигаємо від’їхати від центру досить далеко, мені дзвонять родичі з Польщі:

— Ти не в метро? Фух, слава Богу! Де решта наших?

— Та так, хто де... — я починаю щось розуміти. Метро. Погане самопочуття. Змінені плани. Так було і в день трагедії на Немизі в 99–му (коли під час тисняви в переході станції метро «Немига» загинуло 53 людини. — Ред.). Невже?..

— Ти що, не знаєш? У вас метро вибухнуло! По польському каналу тільки що в новинах сказали!

— Я ще не дивилася наші новини, але знаю наперед. Наші мовчать.

Уп’яте набираю номер своєї дочки. Телефон не відповідає. Я прошу родичку подзвонити з Польщі на доччин номер у мертвій тиші: нас слухає весь автобус. І раптом... дружне шарудіння пакетів, звуки розстебнутих «блискавок»: дістають телефони. «Маша/Саша/Наташа... Ти не в метро?! Слава Богу!..»

Приблизно так само, з невеликими варіаціями, шукала своїх рідних і друзів уся столиця. Та що там — уся Білорусь! Адже серед 15 загиблих і понад 200 поранених були жителі різних регіонів, навіть громадяни різних держав (постраждав і один громадянин України).

Вибух на станції метро «Жовтнева» прогримів о 17.54. Очевидці казали: у загиблих в метро дзвонили «мобілки».

Владислава Ковальова і Дмитра Коновалова, засуджених до смертної кари за теракт у мінському метро, розстріляли. Про це стало відомо минулої суботи.

Про рішення президента Білорусі Олександра Лукашенко не задовольняти прохання про помилування одного із засуджених у цій гучній справі — Владислава Ковальова — оголосили позавчора у вечірніх новинах телеканалу «Бєларусь–1». Днем раніше повідомляли про те, що комісія з помилування при президенті Республіки Білорусь розглянула прохання Ковальова, але результат залишався невідомим — всі чекали особистого вердикту президента.

У тому, що репресивна машина судової системи лукашенківської Білорусі засудить обвинувачених у теракті в мінському метро до розстрілу, сумнівався мало хто. Як і в тому, що Дмитро Коновалов і Владислав Ковальов навряд чи скоювали цей злочин. І якщо до нього й причетні, то були (тобто Коновалов був, а Ковальов, схоже, взагалі винний тільки у своєму з ним знайомстві) лише пішаками у великій грі когось сильного і все­владного... Тепер єдина надія у хлопців — на помилування від президента Олександра Лукашенка. У такому випадку страту їм можуть замінити на довічне ув’язнення.

Сьогодні колегія Верховного суду Республіки Білорусь винесе рішення у справі про теракт у мінському метро, який 11 квітня забрав життя 15 і понівечив більше 200 людей. Прокурор Олексій Стук виступив за смертну кару для обох обвинувачених — 26–річних жителів Вітебська Дмитра Коновалова та Владислава Ковальова. Першого звинувачують безпосередньо у виготовленні бомби і здійсненні вибуху, другого — в тому, що знав про підготовку до злочину, але не повідомив правоохоронним органам. Крім того, обом ставлять у вину нерозкриті раніше вибухи у Вітебську 2005 року та в Мінську 2008–го, а також вибухи петард, які вони дітьми «запускали» в під’їздах.

На думку низки аналітиків та експертів, що стежили за ходом цієї справи, провини вітебчан не доведено, а їх розстріл стане для Білорусі «Вітебською справою–2». Першою була гучна справа маніяка Міхасевіча, за злочини якого у 1980–х було помилково засуджено і розстріляно кілька невинних людей.

Говорять про змонтований відеозапис камер на станції метро «Жовтнева», на якій зображений не Коновалов, а інша людина, а Коновалова нібито хтось веде. На плівці є кількасекундні «провали» в часі, протягом яких щось відбувається... Говорять про те, як із Коновалова вибили свідчення, як його нудило на допиті, що списали випиту в день затримання горілку. Про загадкове мовчання головного підсудного, його байдужість до своєї долі, відмову від останнього слова (Коновалов лише вигукнув: «Не треба!»). Про зізнання другого обвинуваченого в тому, що його змусили обмовити Дмитра обманом і моральним тиском...

Чотири з половиною роки в колонії суворого режиму з конфіскацією майна — так у Білорусі карають за незгоду з владою. Учора мінський суд визнав голову правозахисного центру «Весна», віце–президента Міжнародної федерації прав людини Олеся Беляцького винним в ухиленні від сплати податків і «виявив поблажливість» — дав йому на півроку менше, ніж напередодні просив прокурор Сайковський. Хоча насправді на той час, коли Сайковський вимагав для Беляцького 5 років із конфіскацією, справа про несплату податків уже практично розвалилася. Однак, як з’ясувалося, це ще не привід сподіватися на виправдальний вирок.

Власне, ніхто й не сподівався — ні родичі в’язня совісті, ні колеги–правозахисники, ні журналісти. Занадто багато подібних справ пройшло перед їхніми очима за останні 15 років. І вже тим більше демонстративне залякувальне позбавлення волі перетворилося в тренд року поточного.

У Мінську при показових заходах безпеки проходить суд над Олесем Беляцьким — творцем і керівником правозахисного центру «Весна» та віце–головою Міжнародної федерації за права людини FIDH (Париж).

У Мінську триває суд над двома молодими людьми, яких звинувачують в організації вибуху на станції метро «Жовтнева» 11 квітня. На лаві підсудних Верховного суду Республіки Білорусь — 26–річні токар та електрик із Вітебська Дмитро Коновалов і Владислав Ковальов. Крім теракту в метро, що забрав життя 15 людей, їм пред’явлено обвинувачення ще за кількома кримінальними епізодами — від вибухів вікон у під’їздах і підпалу кіоску у Вітебську до терактів у вітебському кафе 2005 року та під час святкування Дня незалежності в Мінську 2008–го. У результаті Коновалова звинувачують за 12–ма статтями Кримінального кодексу, Ковальова — за дев’ятьма, в тому числі у приховуванні інформації про злочин, що готується. Найголовніша ж стаття — «тероризм» — уже сама по собі, без решти на кшталт незаконного зберігання вибухівки або злісного хуліганства, загрожує підсудним смертною карою.