Сніг — кров — сніг

У вівторок у Білорусі, у селі Знамя Труда неподалік Гомеля, поховали Михайла Жизневського, якого було вбито під час протистояння на вулиці Грушевського у Києві. Куля прошила Михайла навиліт. Хлопець був симпатиком УНА–УНСО і останні майже десять років мешкав в Україні, в Білій Церкві. Через підозріливість місцевої влади похорони відкладали, тож ховали юнака затемна, майже близько десятої вечора.

За православною традицією, людей не ховають після того, як зайшло сонце. Але в цьому випадку довелося.

Шлях Михася з Києва на батьківщину був тривалим. За словами рідних та друзів, найбільше тримали домовину на білоруському кордоні. Перш ніж пропустити труну в країну, білоруські прикордонники, на відміну від українських, оглянули домовину й небіжчика. Одна з незалежних білоруських газет написала, що прикордонний догляд тривав вісім годин.

Ситуація навколо поховання Михайла складалася в «кращих» традиціях диктаторської Білорусі — країни, де неможливо відвідати суд чи покласти квіти до пам’ятника без надання своїх паспортних даних правоохоронцям. Тепер же з’ясувалося, що це правило розповсюджується і на похорони. Для півсотні активістів, журналістів, товаришів Жизневського, які захотіли провести хлопця в останню путь, стеження та контроль почалися ще на під’їздах до села Знамя Труда. Міліція чекала їх — перевіряла документи, навіщось занотовувала номери автівок. Не обійшлося і без автосупроводу «тихарів» (так називають у Білорусі перевдягнутих у цивільне співробітників спецслужб, які пильнують «неблагонадійних»).

А тим часом до родичів Михайла завітали представники місцевої сільради, щоб заявити: викопати могилу на сільському цвинтарі вони не дадуть, допоки не буде складено заяву з проханням про це! Убита горем родина 26–річного хлопця вже не мала сил на те, щоб дивуватися (адже ніколи в селі таких вимог не ставили, якось воно не по–християнськи) — і відповідну заяву було складено.

Потім було кількагодинне очікування на цвинтарі — мороз, вітер, гнів... Над цвинтарем села Знамя Труда розвівалися національний білоруський біло–червоно–білий прапор та прапор України. Нарешті задубілі активісти не витримали і почали розкладати багаття неподалік кладовища. Але чекати довелося ще довго — до пізнього вечора, допоки тіло Михайла прибуло нарешті до батьківської хати.

Як розповіла «УМ» правозахисниця Дарія Катковська, церемонія прощання відбувалася при світлі автомобільних фар і навіть мобільних телефонів. Відспівував загиблого священик Білоруської автокефальної православної церкви отець Леонід Акалович (до слова, ця конфесія є не визнаною в країні — ні владою, ні місцевою Російською православною церквою). Труну вкрили національним стягом, теж офіційно «не визнаним». Над цвинтарем прокотилося: «Жыве Беларусь!».

Чи герой Михайло Жизневський в очах білорусів? На думку демократично налаштованої частини суспільства, — так. Про цього юнака за кілька днів уже написали вірші місцеві поети. Проте країна неоднорідна: багатьох тут влаштовує діюча влада і її порядки. Водночас переважна більшість білорусів, незалежно від політичних поглядів, співпереживає з українцями, намагається розібратися в потоках статей про Майдан: що там правда, а що — ні. Довіра до російських ЗМІ тане. Все більше мешканців країни, навіть тих, які не цікавилися досі політикою, тепер у розмові раз по раз зронюють: «А ось в Україні люди змогли піднятися».

На похорон Михайла Жизневського та на допомогу його сім’ї в Білорусі за неповних два дні було зібрано понад три тисячi доларів. Для принишклої країни це немало. Як розповів проф­спілковий активіст iз Гомеля Андрій Стрижак, найбільше коштів надійшло з Брестської області. Саме там мешкає чи не найбільше українців Білорусі — якщо не за паспортом, то за мовою. Пан Стрижак каже, що відгукнулися також білоруси Литви, Польщі, Латвії, Чехії, телефонують з Ізраїлю, США, інших країн. Здається, смерть цього юнака змінила світовідчуття багатьох живих. Навіть тих, хто до кінця цього ще не зрозумів...