Із його смертю відходить ціла епоха. Він так і не дочекався від України, за незалежність і саме існування якої склали голови його побратими, щоб їхній подвиг був якщо не достойно вшанований, то бодай визнаний на офіційному рівні. Кук відійшов, не доживши чотирьох місяців до свого 95–річчя. Помер він у неділю. До останнього дня пан Василь зберігав гострий розум і добру пам’ять: охоче спілкувався із журналістами, користувався інтернетом, відповідаючи на запитання щодо історії ОУН–УПА, писав книги, був членом Головної булави Всеукраїнського братства ОУН–УПА, головою наукового відділу Братства ОУН–УПА.. Усі, хто з ним спілкувався, відзначали доброзичливість і привітність генерал–хоружого УПА, хоча багато з того, що міг би, він так і не розповів — не любив вдаватися в подробиці.
Кук був останнім із когорти тих легендарних постатей, чиї імена змушують частіше битися серце кожного справжнього патріота України: Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько. І хоч деякі запитання до «білих плям» в історії останнього головнокомандувача УПА так і залишилися без відповіді, сьогодні все це, мабуть, уже неважливо. Хай буде пухом йому рідна земля. Василя Кука ховатимуть сьогодні — як він і заповідав, на батьківщині, в селі Красне Буського району Львівської області. >>