Відомості про реальне, а не прикрашене радянською пропагандою партизанське підпілля пробиваються до суспільної свідомості майже так само натужно, як свого часу про Голодомор. За художніми фільмами «про партизанів», як за тюремним парканом, приховується справжній характер і хронологія подій українського підпілля. І страшні злочини проти нього — з боку «своїх». Про все це написала у книзі «Двічі страчені — Вічно живі» (Київ, 2006) журналістка, колишня учасниця підпілля на Чернігівщині, нині 82-річна Павлина Березовська. Їй допомагала донька одного з керівників підпілля Ніна Дяченко. Помешкання Павлини Леонідівни заставлене монографіями, мемуарами й художньою літературою про Другу світову війну, у шафах рядками стоять архівні теки із записами спогадів понад 100 очевидців — підпільників, партизанів, селян. Над цією 600-сторінковою книгою, в якій авторка розповідає про фальшивих «героїв» і про повернуті чесні імена знищених ними підпільників, працювала понад 40 років. Про це — наша розмова з Павлиною Березовською. >>