Митців «закатують в асфальт»

      З усього, рейдерство «по-українськи» вийшло на новий культурний рівень. У сенсі того, що любителі нахабно відхапати собі чиєсь приміщення чи майно свій хижий погляд націлили на культурні інституції. Якщо раніше ми обурювалися поодинокими «кавалерійськими атаками» на заклади мистецтва (згадаймо сумну історію з книжковим магазином «Сяйвом», директорка якого, не витримавши тиску, померла), то зараз вималювався цілий перелік таких установ, які ризикують залишитися без даху над головою. Днями про такі сумні перспективи журналістам розповіли директор Центру Леся Курбаса Неллі Корнієнко, керівник галереї «Ательє Карась» та Асоціації діячів сучасного мистецтва України Євген Карась, а також керівник Центру сучасного мистецтва «Совіарт» та Асоціації артгалерей України Віктор Хаматов.

      «Перший дзвіночок ми отримали ще в 2003 році, — розповідає Неллі Корнієнко. — До нас прийшли з пропозицією: наш клієнт хоча мати ваше приміщення, вкажіть на будь-яке інше приміщення — і воно належатиме Центру Курбаса». Звісно, пані Корнієнко від такої пропозиції обурено відмовилася, але клієнт — за деякою інформацією, це один відомий банк — відступати не збирався і влаштував Центру багатосерійну психологічну атаку. Приходили якісь люди, щось фотографували, нападали на працівників... А 27 травня цього року у невеличкий дворик Центру битком набилися круті іномарки, з них повиходили люди в чорному, зі зброєю в руках і почали ломитися в приміщення Центру з проханням... подивитися ескпозицію. Їм, мабуть, того дня дуже захотілося підвищити свій культурний рівень. «Ми їх тоді не пустили», — розповідає пані Неллі. А десь за дві години стало відомо, що Київрада прийняла рішення, згідно з яким перебування Центру саме в цьому приміщенні, на вулиці Володимирській, стало не таким очевидним, яким видавалося до того. І це при тому, що Центр має статус Національного, а значить, захищений від такого неподобства відповідним законом ще з 1992 року! Що вже тоді говорити про ті культурні інституції, які цього статусу не мають, але, як на гріх, орендують дуже симпатичні приміщення у престижних районах міста Києва. Як то галереї «Ательє Карась» та «Совіарт», що працюють на Андріївському узвозі. Один із головних персонажів у цій історії — Подільська районна держадміністрація, депутати якої одноголосно вирішили відмовити в продовженні оренди «Асоціації діячів сучасного мистецтва України», натомість дозволивши взяти в оренду першi поверхи будинку за адесою вул. Андріївський узвіз, 22-а та 22-б ТОВ «Українська національна компанія з управління активами». Остання за справу взялася, так би мовити, не відходячи від каси. Біля цього приміщення з'явився такий собі пан Іван Радик із побратимами відповідної зовнішності і почав, що називається, «качати» права. А коли погрози на кшталт «ми вас тут в асфальт закатаємо» не справили належного ефекту — Радик пішов шляхом найменшого спротиву. 17 червня він із підручними виламав двері, встановив свої замки і зараз уже сам не пускає галеристів на роботу і навіть не віддає їхнє майно. При цьому художники чесно сплачували і продовжують сплачувати оренду.

      «Перший тривожний сигнал ми отримали тоді, коли було прийняте рішення, яке визначає термін оренди — один рік, — вважає Віктор Хаматов. — Як можна планувати свою роботу, якісь ремонтні робити, якщо через рік тебе можуть виставити? Потім був закон, згідно з яким оренда надається на конкурсних засадах — його підписали Президент і Прем'єр. Але ж культурні інституції тут об'єктивно не зможуть конкурувати з комерційними структурами, бо останні в будь-якому випадку зможуть запропонувати більшу плату!» На тлі такого цинічного прагматизму та маніпулювання законом, яким позаздрять навіть «фахівці» із Сицілії, ставити питання про те, що, приймаючи подібні рішення, варто було б подумати і про цільові призначення приміщень, просто смішно — ті, хто нагорі, просто не розуміють суті цього питання.

      Зараз митці пишуть листи до найвищих посадових осіб, до мера Києва, до голови Подільської адміністрації пана Романенка з проханням звернути увагу на цей жах. Вони використовують якісь свої особисті зв'язки, дістаючи телефони лідерів опозиції... А ще планують якусь потужну імпрезу, на кшталт тієї, яку влаштували книговидавці перед Кабміном, протестуючи проти податкового тиску. Спалені книжки допомогли — українську книгу було врятовано. Шкода, якщо зневіреним художникам доведеться палити свої картини. Живописні роботи, на відміну від книжок, існують зазвичай лише в єдиному екземплярі.