Багато літературознавців вважають іванофранківця Степана Пушика явищем у вітчизняній літературі. Вочевидь, так воно і є. І не в останню чергу завдяки тому, що письменник — рвучкий, беручкий, цілеспрямований і дуже непосидющий. «Я прожив надзвичайно цікаве життя, — написав він кілька років тому, — зустрічався і пив по чарці з президентами, прем'єрами, міністрами, дипломатами, мандрівниками, «губернаторами», пастухами на полонинах, лісорубами, трактористами... Сам був пастухом, їздовим, косарем, садівником, скотарем, солдатом, рахівником, економістом, журналістом, поетом, прозаїком, драматургом, есеїстом, критиком, перекладачем, редактором, безробітним, альпіністом, професором, мужем, батьком, дідом...»
«Та, мабуть, найкорисніше, що я зробив у житті, — нині зізнався Степан Пушик у розмові з кореспондентом «УМ», — із дитячих літ записував фольклор. Коли подорослішав, шукав його для своїх творів, а потім стільки зібрав, що мені вже треба було прожити десять життів, аби використати фольклорні запаси за призначенням. Назбиралося на десятки томів. Дещо підготував до друку, та бракує коштів. Мушу чекати кращих часів».
Серед усього цього розмаїття усної народної творчості осібно стоять приповідки «зі злим умислом». >>