Автор книжної новинки проживає недалеко від Києва, але у населеному пункті з непевною локацією.
І оскільки наша розмова мала відбутися саме у цьому, не запеленгованому віртуальним ресурсом місці, назва збірки «Стежка тудою» отримала ще одне паралельне значення.
Дорога взагалі стає філософським поняттям, якщо її починає осмислювати у своїх есеях відомий журналіст, театрознавець, редактор журналу «Український театр» Віталій Жежера.
Створені ним образи — не вигадані, а помічені у просторі тим внутрішнім зором, який здатен викликати щемливі емоції та дорогі серцю спогади.
Книга, що недавно побачила світ, — вже третя із серії, яка об’єднує тексти, надруковані у «Газеті по-українськи» та журналі «Країна».
«Для мене стежки — одне із чудес світу, — пояснив концепцію нового видання автор. — Є чудеса великі, як от піраміди Єгипту. А є чудеса малі, як от сліди, що позначають шлях до тих пірамід. Стежки нібито недовговічні, але вони старші за самі піраміди, і таємниця їхнього народження так само досі не розгадана до кінця. Вона належить більше природі, аніж цивілізації. Тут географія й історія ще нероздільні».
«Я так і не зміг освоїти Київ, зробити його своїм»
— Віталію, вже тричі прочитала колонку «Стежка тудою», що дала назву твоїй новій збірці, але так і не збагнула її філософію. Розповідь починається з того, що ти наразі шукаєш стежку, куди б хотів пройти на той світ. Далі йде історія про молоко в бідончику, яке ти малим носив на молочарню і нерідко мав проблеми з прискіпливим приймальником. Тут все зрозуміло. Але раптом несподіваний кінець. «А надворі вже зовсім ніч, — пишеш ти. — Бідончик порожній і можна повертатися додому. Тільки на цей раз не треба, бо я вже там». Це де?
— Вдома.
— І де твій дім, якщо дане поняття розглядати не настільки прямолінійно? Книжка ж спонукає до глибини.
— Коли їдеш по трасі Київ-Харків, то на 115-му кілометрі є поворот наліво. Там і досі є моя батьківська хата, але я все, що міг переніс сюди, щоб воно було тут. Он за тобою в’яз з того двору. Горіх теж звідти. Була ще тополя, яка вважалася найвищою у нашому селі.
Я взяв кілька паростків від пенька й посадив. Одна виросла у незручному місці, тому її заглушили верби. Груша — це вже від батьківської хати моєї жінки. Ми просто закопали у землю зернята, і ті, на диво, швидко пустили ростки.
Оця хата зроблена з акацій, з якими я виріс. Я постарів, вони постаріли, тому спиляв їх, привіз сюди й з брусків склали стіни. А ще лавки і гардероб.
— Точніше, «Гардіроп», якщо говорити мовою твоїх есеїв. Це антикварні шафи, які «поступово замінили дівчатам традиційні старовинні весільні скрині». З ними у тебе пов’язано купа спогадів, і ті спогади настільки важливі, що удостоїлися дуже щемливого опису: «Такі дрібниці продовжують тобі життя — хоч не вперед, а тільки назад, але різниці в тім особливої немає». Звідки ця неминаюча ностальгія, якою пронизана більшість твоїх колонок?
— Я покинув ті місця, коли мені було 18 років. Трохи менше. Але так і не зміг освоїти Київ, зробити його своїм. Не зміг і досі не можу. Звичайно, тут є відносно багато місць, де я почуваюся своїм. Можливо, це театри — імені Франка, Молодий, на Лівому березі. Але вони — не Київ. Це щось інше.
Я дуже довго не мав квартири, жив по гуртожитках і ще Бог знає де. А коли у 1993 році, вже сорокарічним, квартиру нарешті отримав і ночував там першу ніч, то глянув на стіни, на стелю і страшенно засумував. Невже це назавжди?!!
Домом все-таки було село. Коли мати була жива, то на канікули і у відпустки їздив тільки туди. А вже без неї їздити стало трудно. Я старався ночувати у сусідів, бо коли ночуєш не в своїй хаті, то здається, що там усе так, як було раніше. Оце мене й сподвигнуло перенести сюди усе, що можна.
Причому орієнтація на сторони світу у мене те ж звідти. На північ од нас тьотя Оля живе, отам вид на Пирятинський шлях і Яготин. Отам баба Наталка.
— Вся географія, умовно кажучи, теж тут?
— Причому воно не те, щоб я так спеціально придумав. Мабуть, міським людям, які народилися в селі, взагалі властиво відчувати ностальгію за тим, що втратили. Скажімо, мій син не розуміє усього цього, бо народився у Києві. А ось дочку у село тягне, оскільки ненароком народилася саме там.
Я думав, що в моїй хаті після того вже більше ніхто не з’явиться на світ, але ні. Я пустив туди молоду сім’ю, і в них народився малюк. І це я правильно зробив, що пустив, адже хата глиняна. Вона без людини дуже швидко пропадає.
— Врешті-решт у вас у дворі створився справжній культ дерев. Різних.
— Так я взагалі кажу, що походжу не від мавпи за Дарвіном, а від дерева, на якому та мавпа сиділа. І тим деревом була бузина, бо воно скромне і порожнє всередині. Але оскільки воно порожнє всередині, з нього можна зробити дудочку.
«І я тоді подумав, що саме таким буде перший день після війни»
— Не запитати у тебе про теперішню війну немає жодної можливості. Ти ж людина інтуїтивна. Отож стовідсотково маєш якесь передчуття на цей рахунок. Але пов’язати дану тему чомусь хочеться із зовсім невоєнною колонкою, де у тебе є такі рядки: «І на переході од весни до літа, в кінці травня чи на початку червня, буває така сама ніч, усього одна. Це така собі ніч неповернення. Після неї природа починає жити не за тими правилами, що вчора». Чи не відчуваєш ти, бува, наближення переходу від війни до миру? Яким може бути той день? Можливо, у теперішньому часі присутнє щось невидиме, що вказує на кінець цього божевілля у недалекому майбутньому?
— У мене була колонка «Дівчина з абрикосами», яку я написав у перше чи, може, друге літо війни під впливом реального враження. Пішов я у «Фору» і бачу якийсь такий дивний пейзаж. Машини стоять перед магазином, але поблизу жодної людини. Сонце жарить десь так як зараз. І тут раптом звідкись йде дівчина. Красива, у білих штанях-кльош і несе відро великих красивих абрикосів.
Вона повільно проходить вздовж всіх машин, зупиняється коло однієї, відкриває багажник, ставить туди абрикоси, закриває багажник, відкриває двері з боку водія, сідає за кермо, і коли автівка рушила, я побачив, хто сидить поруч. То був хлопець у воєнній формі. І я тоді подумав, що саме таким буде перший день після війни.
У видавництві «Комора» вийшла третя збірка есеїв Віталія Жежери.
— Будучи редактором журналу «Український театр», ти напевно відслідковуєш тенденції, які сьогодні актуальні для сцени. Тема війни змінила репертуар мистецьких колективів?
— Вже можна сказати, що за кілька років репертуар певним чином змінився, бо там є великий сегмент п’єс, написаних ветеранами або очевидцями. Тобто є суто воєнний тематичний блок. Водночас існує й інша тенденція — яку б п’єсу сьогодні не поставили в театрі, вона прочитуватиметься публікою як про війну. Той же Котигорошко — про війну, бо ним зараз живемо. Івасик-Телесик також, бо це казка про повернення додому з великої війни.
Якщо ж говорити суто про обличчя війни, то я знайшов лише одне. У репертуарі київського Молодого театру є спектакль за п’єсою Мольєра «Скупий». Там йдеться про те, як діти виманюють гроші у батька на те, щоб оженитися. Він не дає, але не тому, що небагатий чи жадний.
А тому, що живе у такий час, коли обставини життя можуть забрати у нього останні копійки і навіть сорочку, що дісталася йому від батька і тепер просто на ньому розлазиться. Ось живуть у такому страху сьогодні мільйони людей тут, у нас.
Я маю на увазі не тих, хто воює, а якраз тих, хто не може воювати і відповідно не може захистити отой мінімум, який у них є. Трагізм лише в тому, що діти цього не розуміють. Їм давай гроші, і все. Але це такий розпач. Герой актора Олексія Вертинського схожий на птеродактиля. Можливо, вже останнього на землі. А навколо вже зовсім інша фауна. Щебечуть, стрибають дрібні гризуни, які можуть проникати куди завгодно. А він неповороткий.
Він птеродактиль, який вже літати не може. Він — отвратний, у нього страшне лице. Але я розумію, що таким є лице у тих мільйонів людей, котрих ми якось не враховуємо. Тобто ми ретельно рахуємо втрати свої і втрати ворога, їхні переваги і недоліки, а кілька мільйонів людей цю війну переживають ось так, із думкою, чи не втрачу завтра свою мінімальну пенсію?
Ну іще не обличчя, а певна сума облич. Це «Енеїда» в Театрі ветеранів. Там у спектаклі грають хлопці без рук, без ніг. Одне обличчя обгоріле — немає носа, брів. Вони воювали. Є сліпий актор, який відповідно читає текст в ролі Гомера…
Я довго не хотів іти. Зважився лише за пів року після прем’єри. Думав, ну не хочу їх жаліти, бо й так це часто роблю. А виявилося, що цей спектакль дуже оптимістичний. Ролі виконували люди, які нічого вже не втрачають. А коли в кінці вийшли на поклон, то один актор звернувся до публіки: «Серед вас зараз сидить мій батько. У нього день народження. Тато, ти мене чуєш?». А мені одразу спала на пам’ять фраза Остапа з «Тараса Бульби». «Батьку, чуєш мене?». Потрясаюче! Аж мороз по шкірі.
«Рука звикла робити саме стільки — не більше і не менше»
— Віталію, свої колонки ти писав протягом 20 років. На їх основі вже вийшло три книжки, але формат лишився таким же, як був на старті. Тобто у кожній подачі — строго по 1800 знаків. Настільки стислий розмір мабуть спонукає мислити коротко, але напрочуд влучно?
— Формат «Газети по-українськи» зобов’язував. Коли набив руку, то навіть гордився, що в кінці виходило рівно 1800. Тобто рука звикла робити саме стільки — не більше і не менше. А потім мене трішки розчарували. Вони кажуть: «Ти в кінці ставиш підпис і крапку після підпису. А там крапки немає. Так що в тебе не 1800, а 1799».
— Зараз у вашій співпраці з газетою виникла пауза. Чи планується продовження?
— Так, але трохи пізніше. Ось завершу роботу над випусками двох журналів і продовжимо. Я тільки тепер, коли перестав писати ті колонки, побачив, наскільки це було важливо. Воно мене тримало на якомусь рівні сприйняття світу, який тобі хочеться все-так утримати, зафіксувати і так далі. Загалом, «Стежка тудою» — це книжка про стежки, на яких ми всі, названі й неназвані, знайшли одне одного.
