Знайомтеся — Михайло Галицький з Бельгії. Українець, який вперше ступив на землю батьків у 1992 році, аби зустрітися з ріднею. Живе Україною, де б не був. Володіє п’ятьма мовами, говорить українською.
Його слухати, мов пити джерельну воду. Його мова така щира й розкішна, мов українська пісня...
Його домівку називають українським музеєм у Льєжі, що в Бельгії. Але для нього самого кожен предмет: картина, вишиванка, книжка, керамічна статуетка мають свою історію, своє призначення. Він вибудував будинок своїми руками від фундаменту до сволока.
А головне — він скромний. «Мені довелося багато випити кави, аби взяти до рук подяки і грамоти за вагомий внесок та розбудову УГКЦ, за безвимірну допомогу Україні у ці важкі роки війни, за надання доброчинної допомоги, зокрема, дітям-сиротам».
Світку мій високий з маминим чолом…
Михайлу Галицькому виповнилося 80. Жартує: «Мені чотири двадцятки, бо французькою це звучить quatre-vingt — буквально: чотири двадцятки». Своє життя пролистує мов товстелезну книгу, яка складається з багатьох розділів: злети й падіння, важливі уроки, сім’я й родина, важка праця, багато відряджень по світу. Кожна сторінка — це безцінний досвід, який формував особистість.
Народився в Німеччині. Саме там зустрілися його молоді й красиві батьки Петро Галицький та Катерина Олексюк, які тяжко працювали у баворів. Під час Другої світової війни нацистський окупаційний режим примусово вивіз їх з України. Коли народився первісток Михайло, батько поїхав на заробітки до Бельгії. На шахтах потрібна була робоча сила.
Згодом Катерина, вагітною, з маленьким сином вирушила вслід за чоловіком. Згодом народилися Аня, Анеля, Ольга, Петро, Іван, Катерина. Сім’я була дружна. Мама виховувала дітей, поралася по господарству, батько, після важких змін на шахті, знаходив час бавитися з дітьми. Він щовечора вигадував цікаві бувальщини, розказував дітям про Україну, про її історію, співав пісень.
Особливо часто заводив: «Карії очі, чорнії брови», присвячуючи її коханій дружині. А як любив і шанував українські свята — Різдво, Великдень.
На Різдво готували вертеп. У Святвечір ходили від хати до хати, сповіщаючи радісну звістку та прославляючи господарів. Поверталися щасливі з торбинками солодощів та грошенятами, які потім витрачали на книжки, зошити, одяг.
Михайло Галицький продовжує цю славну традицію: щороку на Різдво в його бельгійській хаті людно. Щедрувати, колядувати заходять сумівці, пластуни, учні Української суботньої школи, що у Льєжі.
Михайло Галицький (праворуч) на конференції «Право на дитинство та захист: інтеграція європейського досвіду в реалії України».
Багато хто зупиняється біля полиць з унікальними книжками, словниками, пісенниками. Бібліотека господаря постійно поповнюється. Зокрема, має в колекції багато Кобзарів. Нещодавно поціновувач Шевченкіани посеред Європи, між Бельгією і Німеччиною в містечку Battice, на броканті (антикварному ринку) раптом віднайшов видання офортів Тараса Шевченка.
І це ще один доказ того, що Україна є там, де є українці. Кожен знаходить своє. Бельгієць назвав ціну п’ять євро і не здогадувався, який подарунок зробив для колекціонера з українським корінням.
У господі Михайла Галицького не раз притишено з грамплатівки звучать слова: «Світку мій високий з маминим чолом, я прийду і стану під твоїм вікном»… Він загадково усміхається й тихо радіє, що свого часу виконав волю мами — повіз її в Україну, в рідне село, аби побачити рідних і знайомих людей.
Щоб у Бельгії жити, треба платити
Нещодавно на Міжнародній науково-практичній конференції «Право на дитинство та захист: інтеграція європейського досвіду в реалії України», що проходила в Європарламенті, Михайло Галицький у своєму виступі інтелігентно зауважив, що для того, щоб жити в Бельгії, треба вчасно й регулярно платити податки. Бельгія — одна з найкращих країн у Європі системою соціального захисту. А це тому, зокрема, що високі податки.
Саме ця складова дозволяє забезпечувати пересічному бельгійцеві високий добробут життя, соціальний комфорт. Тобто, якщо коротко і дещо спрощено: щоб у Бельгії жити, треба платити.
«Я маю 45 років трудового стажу, — говорить Михайло Галицький. — Легких шляхів не шукав. Горджуся тим, чого досяг. Як і годиться, посадив дерево, побудував дім, виховав з дружиною сина і доньку. Тепер ось троє онуків підростають, радують».
Щоб прийти до цього всього, він мусив у 16 років покинути рідну хату з батьками, братами, сестрами і поїхати навчатися до Української Папської малої семінарії святого Йосафата в Римі. Йому легко давалося навчання. Особливо любив історію, географію, літературу, мови, багато читав літератури. На дозвіллі любив малювати коней.
Та коли через два роки приїхав на канікули додому, побачив, як важко батькові будувати дім і ставити на ноги молодших братів і сестер, зробив свій вибір: залишився вдома, пішов працювати. Вивчився на інженера металоконструкцій. Згодом мав багато закордонних відряджень в Європі та Південній Африці, Азії.
Михайло Галицький — справжній приклад людяності. По життю він звик робити добро, допомагати українцям і не тільки. Допомагає морально й матеріально; надає консультації. Почав це робити ще до початку повномасштабної війни в Україні.
У списку співпраці пана Михайла є багато благодійних фондів, волонтерів, небайдужих людей, військових. Іноді він дивується, як поводяться з гуманітарною допомогою в Україні та як поводять себе окремі українці в Бельгії. І все ж терпляче роз’яснює правила поведінки та закони тут, у країні перебування. Щодня живе новинами з України, опікується й допомагає рідні.
Пізнаючи себе, людина пізнає світ
Михайло Галицький вважає, що пізнати себе — це знайти свою споріднену працю, споріднену людину, реалізувати свій потенціал і постійно робити внесок у гармонію Всесвіту. Він людина, яка любить мандрувати і відкривати світ для інших.
Практично щотижня вирушає автівкою в історичні місця Бельгії, Нідерландів, Німеччини, щоб відкрити для себе й супутників щось нове, незвідане.
Особливо любить місця для роздумів. Наприклад, нещодавно відвідав у Валлонії містечко Івуар. По всій Бельгії люди будували гроти Лурду. Деякі з них є величними спорудами. У кожної перлини своя історія.
Вважається, що Свята Бернадетта пережила 18 явлень Богородиці в Лурді. Проте є й особиста причина, чому саме це місце є особливим для Михайла Галицького. Він розповідає: «Ще будучи школярем, я відвідував Спілку Української Молоді (СУМ), а шкільні канікули проводив саме тут. Ось у цьому корпусі жили й навчалися юнаки, а метрів за п’ятсот був корпус для дівчат. Велика й потрібна ця школа СУМ».
А за кілька днів він відвідав Франкополе. Нинішнього року це вже третій візит у цей мальовничий куточок.
Понад 60 років тому українці в Бельгії заснували це унікальне село Франкополе. Це 12 гектарів землі. Унікальний терен після Другої світової війни, у 1966 році, придбали три українські організації: Спілка української молоді, Український допоміжний комітет та Об’єднання українок Бельгії. Франкополе було відновлено, відремонтовано та підтримано тяжкою працею волонтерів української діаспори, які тут проживали.
День вишиванки у Брюсселі.
Мета була одна: створити справжню «маленьку Україну» в серці Європи. Перший час так і було. На жаль, зараз тут мало побачите будиночків чи колиб з українським прапором. Старші люди відійшли в інші світи, а їхні діти й онуки інтегрувалися, менше розмовляють українською.
«Цього року моє серце розквітло, — розповідає Михайло Галицький, бо побачив на полі багато сумівців і пластунів, почув українські пісні, поспілкувався материнською мовою. Українські табори в Бельгії розростаються».
На дозвіллі пан Михайло любить сходити на концерт, не пропускає виступів українських митців. З Льєжа до Намюра їхав, аби послухати чарівний спів Руслани Лоцман, заслуженої артистки України, волонтерки і мами трьох діток. «Душа моя молодіє й квітне, коли чую, як співають ці чарівні діти. Особливо зворушує маленький козак з великим серцем Тарас», — поділився чоловік своїми враженнями.
Навесні долав сотні кілометрів до Амстердама. Добирався у Нідерланди заради того, аби побачити легендарну виставу «За двома зайцями» з чудовим зірковим букетом трьох народних артистів України — Тамари Яценко, Оксани Пекун, Анатолія Гнатюка.
Бережно і з пошаною Михайло Галицький ставиться до вишиванки. В його гардеробі таких сорочок — з десяток! Обов’язково дістає з шафи національний одяг у свята чи коли йде до церкви. Хоча свято переконаний, що суть української ідентичності та гідності визначається не лише зовнішніми атрибутами, а реальними вчинками, цінностями, любов’ю до землі, єдністю та щоденною працею.
Головна мрія Михайла Галицького — почути заповітні слова: «Україна перемогла!»
