В’ячеслав Довженко: про «Кіборгів», війну і те, чому популярність — не головне

— В’ячеславе, чи змінила повномасштабна війна ваш підхід до вибору ролей і проєктів?

 

— Я беру всі ролі, якщо вони мені цікаві. Раніше вибір був меншим, але не через повномасштабне вторгнення, а через брак досвіду. Зараз можливостей обирати стало більше.

 

Нарешті в Україні перестала працювати російська кіноіндустрія, хоча раніше вона була представлена дуже активно. Все існувало в контексті російської культури, а кандидатури на ролі, як правило, затверджувалися через російську федерацію. Ми так довго працювали в цій системі, що були від неї дуже залежними.

 

Сьогодні ми вже вільні від цього впливу. Продюсери самостійно обирають своїх акторів, а актори мають можливість вирішувати, брати участь у проєкті чи ні. Це точно одна з тих речей, які змінили українське кіно сьогодні.
 

— Ви зіграли роль Серпня у фільмі «Кіборги», яка стала однією з найвідоміших у вашій кар’єрі. Як вона змінила вас особисто?

 

— Особисто мене ця роль ніяк не змінила. Особистість формується не завдяки ролям, а завдяки життєвому досвіду. Звісно, ця роль увійшла в історію українського кіно, і за це я вдячний продюсерці Іванні Дядюрі, режисеру Ахтемові Сеітаблаєву, який повірив у мене і дав цю можливість; усій команді та своїм партнерам, які працювали над фільмом.

 

«Кіборги», безперечно, увійшли в історію українського кінематографа, так само, як «Будинок «Слово»» чи свого часу «Молитва за гетьмана Мазепу». Мені пощастило брати участь у таких знакових проєктах, які стали частиною історії українського кіно.

 

— Як ви ставитеся до популярності? Чи змінила вона ваше життя поза сценою та знімальним майданчиком? Чи була у вас «зіркова хвороба»?

 

— Я пережив період, коли після фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» через скандал мене фактично забули на шість років — я майже не знімався. Але цей час дав мені можливість спокійно виховувати дітей, навчатися режисурі й розвиватися. Можливо, саме це й уберегло мене від «зіркової хвороби».

 

Популярність — річ мінлива: сьогодні вона є, а завтра її вже немає. Для мене значно важливіше бути майстром своєї справи, тому що майстерність залишається з тобою назавжди.

— Що для вас складніше — робота в театрі чи на знімальному майданчику?

 

— І те, й інше дуже складно. Просто театр — це постійний процес, а кіно — це результат, який народжується через процес. Тому іноді дуже важко дивитися вже змонтовані та озвучені фільми. Завжди хочеться щось переграти, змінити, зробити краще, але вже нічого не виправиш.

 

У театрі така можливість є постійно. Кожна вистава — нова. Якщо ти перебуваєш у цьому процесі, то щоразу відкриваєш для себе нові відтінки ролі, знаходиш нові акценти. І глядачі сприймають виставу по-іншому, і ти сам її відчуваєш по-новому.

 

У цьому й полягає головна різниця. Але важко і в театрі, і в кіно.

 

— Чим сучасне українське кіно відрізняється від того, яким воно було 10–15 років тому?

 

— Це доволі просте питання, тому що тут величезну роль відіграє естетика. Кожна епоха має свою мову, свій темпоритм і свої художні засоби. Якщо ми подивимося фільми Олександра Петровича Довженка, то кінокритики, безумовно, захоплюватимуться ними й говоритимуть, які це видатні роботи.

 

Але сучасна молодь навряд чи дивитиметься їх із таким самим інтересом. І причина проста: вони створювалися в іншій естетиці, для іншого часу. Те саме стосується театру. Якщо подивитися, як на початку ХХ століття грав Гнат Юра та інші видатні українські актори, то сучасному глядачеві така манера може видатися неприродною або навіть кумедною. Не тому, що вони були гіршими акторами, а тому, що тодішня естетика вимагала інших засобів виразності.

 

Сучасний світ має свою естетику, свої правила та свій ритм. Тому кожне десятиліття мистецтво поступово змінюється, рухаючись у новому напрямку.

 

— Як ви оцінюєте рівень підтримки української культури та кіно з боку держави та суспільства?

 

— Суспільство дуже підтримує українську культуру, і за це всім великий уклін. А от від держави хотілося б бачити більше уваги до цієї сфери. Нам необхідні серйозні реформи як у кіновиробництві, так і в театральному середовищі. Тому що, як би ми не намагалися змінювати зовнішні атрибути, багато процесів досі працюють за пострадянською схемою.

 

Лише через серйозні зміни та реформи ця індустрія зможе рухатися вперед. Ми створюватимемо якісніший продукт, будемо більше зацікавлені в тому, щоб він був конкурентоспроможним і знаходив свого глядача. Тому хотілося б, щоб держава діяла в цьому напрямку більш рішуче.

— Чи є роль або історична постать, яку ви мріяли б зіграти?

 

— Не знаю. Можливо, колись доросту до короля Ліра. Було б цікаво. Але поки що я ще досить молодий для цієї ролі. Це великі персонажі й потужні історії. До кожної такої ролі потрібно дозріти. Нічого випадкового в житті не буває, так само як і з ролями.

 

— Якщо вже торкнулися цієї теми, то розкажіть, будь ласка, над якими проєктами працюєте зараз. Чого чекати вашим прихильникам найближчим часом?

 

— Якщо говорити про театр, то зараз до нас у Театр на Подолі прийшов молодий режисер Стас Іванов, і ми запускаємо «Патетичну сонату» Миколи Куліша. Це дуже складний матеріал, але надзвичайно цікавий. Мені імпонує сучасне бачення режисера та його відчуття сьогоднішньої естетики. Він дуже добре відчуває час, у якому ми живемо, тому працювати з ним цікаво.

 

Якщо говорити про кіно, то поки що якихось гучних проєктів немає. Є телевізійні роботи. Зокрема, продовжуються зйомки серіалу «АТП Перевізники» — уже третього сезону, адже цього хочуть глядачі. Також продовження отримає серіал «Дільничний з ДВРЗ».

 

Глядачі буквально засипали канал ICTV проханнями про новий сезон, тому канал пішов назустріч і цієї осені розпочнуться зйомки продовження. Ймовірно, це буде останній сезон — своєрідне прощання з історією. Щодо кіно є ще один міжнародний проєкт, але поки що я не маю права про нього говорити.

 

— В’ячеславе, пам’ятаєте момент, коли вперше зрозуміли, що хочете пов’язати своє життя саме з акторством? І що тоді на це вплинуло?

 

— Насправді таких моментів було два. Перший був інтуїтивним. Це був 1991 рік. Я прийшов до театрального училища в Дніпропетровську, і мене захопила його атмосфера. Тоді я зрозумів, що хочу пов’язати своє життя з цим навчальним закладом.

 

Провчившись рік, я опинився на межі відрахування через професійну непридатність. Річ у тім, що я не до кінця усвідомлював, куди потрапив: хотілося гуляти, були дівчата, молодість, усе як у більшості студентів. Через рік мені прямо сказали: «Ми будемо тебе відраховувати, бо ти не справляєшся й лінуєшся».

 

І тоді настав другий момент — страшенний страх. Я вступив до цього училища всупереч волі батька. І раптом зрозумів: якщо повернуся додому й скажу, що мене вигнали звідти, куди він мене й так не хотів відпускати, це буде справжній крах.

 

Тоді я усвідомив, що мушу взятися за розум і довести справу до кінця. Саме це стало першим свідомим поштовхом до того, щоб по-справжньому пов’язати своє життя з цією професією.

 

— Якщо не помиляюся, ви навчалися на ляльковому відділенні. Тобто маєте дві освіти?

 

— Так, так. Був такий Ковалевський, поважного віку професор. Він набирав курс і, скажімо так, мене не побачив. Точніше, побачив, але я його не вразив, тому він мене не відібрав. А в училищі тоді були два відділення, де готували акторів: драматичне і лялькове. Саме на ляльковому відділенні мене помітила Олександра Іванівна Самохвалова. Їй щось у мені сподобалося, вона підійшла й запропонувала перейти на лялькове відділення.

 

Спочатку я вагався, але, знову ж таки, розумів, що не можу прийти до батька й сказати, що мене нікуди не взяли. Тому погодився і вступив на лялькове відділення. Через рік я підріс, дуже схуд — природа, так би мовити, штовхнула мене вгору. Тоді до мене вже підійшли викладачі драматичного відділення й запропонували перевестися до них.

 

Але я був порядним хлопцем і відповів, що не можу цього зробити. Відчував певну відповідальність перед людьми, які мене взяли, коли інші цього не зробили. Тому відмовився. Наступного року мені запропонували іншу модель навчання — навчатися одночасно на двох відділеннях. Я погодився, адже акторська майстерність, по суті, всюди однакова. Тому відвідував усі заняття.

 

У результаті я став єдиним студентом цього навчального закладу, який офіційно закінчив два відділення одночасно. Я складав дипломні вистави на обох відділеннях.

 

— Що для вас означає: бути українським актором під час війни?

 

— О, це непросте питання, і на нього не можна відповісти одразу. Насамперед це велика відповідальність. Тому що в суспільстві часто звучить просте й зрозуміле запитання: «Чому ти не на фронті?» З іншого боку, багато наших колег справді пішли воювати. Водночас є люди, які не бачать себе на війні, а є й ті, кому кажуть: «Твоє місце тут, ти маєш розвивати культуру». Тому бути сьогодні українським актором — це передусім відповідальність. Якщо ти вже тут, то маєш тверезо усвідомлювати, що говориш, що робиш і заради чого це робиш.