З Богданом Бринським, живописцем із Івана-Франківська, ми знайомі вже чимало часу і щоразу після зустрічі з ним, після його захоплюючих розповідей про себе, про свій родовід, про людей, з якими він знався за свої роки, я казала собі: треба розповісти на загал про цю непересічну особистість, одного з найвідоміших митців Прикарпаття і водночас великого патріота.
Й ось нарешті цей час настав. І свою розповідь дуже хочеться опублікувати саме в переддні, коли Україна відзначатиме 35-річчя відновлення Незалежності. Адже саме такі люди, як Богдан Бринський, і стояли біля витоків нашої державності та своїми діями і вчинками наближали цей день, як могли.
Художник став першим лауреатом створеної до 100-річчя митця в 2025 році премії імені Опанаса Заливахи. Відзначені його живописні картини «Світло Остапа», яку присвятив загиблому у російсько-українській війні синові, та «Опанас Заливаха. Є і будемо» із відомої серії від «Тараса до Панаса» — пошана наставнику-шістдесятнику.
Продовжувач роду славних козаків
Звісно, що для формування особистості потрібно чимало чинників. Й один із них — це роль його предків.
Не без гордощів Богдан Бринський наголошує, що його рід походить від славних козаків. Заснував його Северин Бринський, який ходив у походи з самим Кармелюком, а потім потрапив на Галичину та й там оселився.
Дід Богдана Бринського був війтом в їхньому рідному селі Долина, що в Тлумацькому районі. До речі, знав цей предок аж п’ять мов. А рідний брат діда, Василь Бринський, у роки німецької окупації був членом окружного проводу ОУН, заступник військового референта УПА Станіславської округи. Батько ж митця отримав два роки буцегарні за те, що чинив спротив, коли в його селі Гринівцях більшовики намагалися знищити церкву. Брат діда Богдана — Михайло Бринський був різьбарем і скульптором. Ось така, якщо коротко, історія роду і вона не могла не відбитися на світогляді майбутнього художника.
Ще в школі, пригадує пан Богдан, йому часто писали в щоденник зауваження. Йшлося, звісно, не про успішність, а про певне вільнодумство, що так чи інакше виливалось у радянські часи в «незадовільну» поведінку.
Тож чи аби трохи приборкати норовливу натуру сина, чи щиро вірячи, що той має здобути професію, яка потім прогодує, батько наполіг, аби юний Богдан вступив до технікуму й обрав фах техніка-будівельника. Проте захоплення ще з шкільних років щось перемальовувати, креслити, ліпити таки не полишали Богдана. Та й було на кого рівнятися. Один із братів діда Богдана Михайло Бринський був досить відомим скульптором у Франківську. Якщо проходитимете вулицею Шевченка, то там можете побачити місцевий будинок з химерами, чудові скульптури до якого належать саме цьому митцю.
Про щось подібне мріяв і Богдан. А тому вже після технікуму, а потім служби в армії він вступив на кафедру образотворчого мистецтва Івано-Франківського педагогічного інституту. Мистецтвознавиця Ірина Дундяк так пише про творчість художника того періоду: «Реалістичні пейзажі Бринського-студента технічно досконалі, завжди настрієво емоційні. Митець не намагається відтворити природу в своїх творах шляхом фотографічної досконалості. Стан природи митець передає колоритом: вишуканий спокій півтонів зимових етюдів змінюється шквалом сонячних променів у літніх етюдах. Мотиви пейзажів камерні, інтимні, часто філософські…».
Оскільки вибір професії Богданом був добре продуманим і усвідомленим, уже в студентські роки (1988 р.) , до Шевченківських днів, він представляє свою персональну виставку «Мальовнича Україна». Того ж року Богдан Бринський почав працювати художником-реставратором в Івано-Франківському обласному художньому музеї. Це для нього стало нагодою не лише бути ближче до найкращих творів мистецтва, а й можливістю поліпшувати свою реставраційну майстерність. Варто зазначити, що за час своєї роботи в музеї він вдихнув нове життя у майже дві сотні творів іконопису, поліхромної скульптури, малярства тощо.
Що ж стосується персональної виставки, то як згадує митець, це були цілком реалістичні речі, що відображали тодішнє життя.
Зустріч з Опанасом Заливахою
Увійти в світ «нереалістичний» Богданові Бринському допомагає знайомство з Денисом-Левом Іванцевим, а згодом і з іншими непересічними особистостями.
У той час пан Денис — випускник Краківської академії мистецтв, аби не привертати увагу, тихо вчителює в сільській школі. Хоча варто зазначити, що в ті роки в Україні, і зокрема на Галичині, вже набирали обертів досить прогресивні суспільно-політичні процеси. Саме в цьому два митці знайшли певні точки перетину.
Переломним моментом, який фактично спонукав до переосмислення своєї творчості, була зустріч з художником-модерністом, дисидентом, філософом — Опанасом Заливахою. Нині його постать є широко відомою. А тоді когорта шістдесятників, зокрема його друзі Алла Горська, Віктор Зарецький, інші відомі творці тієї доби, були табуйовані й зазнавали гонінь. Опанас Заливаха вже відбув свої п’ять років таборів, тому дуже неохоче заводив нові знайомства. Для Богдана ж ця зустріч була тим критичним моментом, коли відчув, що старе, ота система координат, в якій всі жили, стає нестійкою, пригадує митець.
Сталася ця доленосна зустріч також 1988 року. В цей час Богдан уже співзасновник науково-культурного товариства «Рух» і голова місцевої організації Руху в Івано-Франківському обласному художньому музеї. Одне слово, в країні відбуваються зміни і Богдан — в авангарді.
Денис Іванцев, щирий наставник і друг юного Богдана, привів його до Опанаса Заливахи. Митець тоді перебував під пильним наглядом, а отже вів досить закритий спосіб життя. І тим не менше вони йдуть до майстра. Власне то було горище одного з будинків, переобладнане під майстерню, де Заливаха і творив, і жив. До речі, там йому часто били вікна, пригадує Богдан, або ж були якісь інші провокації, щоб у такий спосіб залякати. Але митця, його авангардистські речі не можна було зупинити.
Богдан Бринський каже, що для нього та зустріч була як ковток свіжої джерельної води. Роботи маестро, його філософський підхід і майстерність тоді справили таке сильне враження на юного художника, що він півроку не міг узяти пензля до рук. Напевно, йому був потрібен час, аби зупинитися, переосмислити та знайти своє художнє бачення світу, стиль і метод .
Через півроку це сталося. З’явилися червоно-чорні кольори, потім був Тризуб, а перша робота після паузи мала назву «Січ іде». Тоді вона отримала визнання маститих Дениса-Лева Іванцева, Михайла Зорія і звісно ж — самого Опанаса Заливахи.
З тих пір вони щиро потоваришували, зблизились. До останніх днів земного життя Опанаса Івановича Богдан Бринський був поруч. Він часто допомагав Заливасі з продажем картин, аби той мав якось жити й утримувати родину. Інколи, каже Богдан, зауважуючи, що митець зовсім бідує, купував для себе. У майстерні Бринського досі зберігаються роботи його наставника: Опанас Заливаха намалював його портрет та до дня народження подарував «Святу Покрову».
Вшанування козаків на місці битви під Берестечком
Країна оживала, наповнювалась патріотичними гаслами і прагнула змін. Богдан Бринський пригадує, як їхня делегація на свій страх і ризик вирушила на перший масовий мітинг вшанування козаків на місці битви під Берестечком, що біля села Пляшева на Рівненщині. Відбувалася подія 14 червня 1989 року за ініціативи й на чолі з Василем Червонієм. Це була перша акція в регіоні під національною символікою, яка започаткувала відродження традицій вшанування пам’яті полеглих героїв.
Ще напередодні колони патріотів з Волині і Рівненщини вирушили в похід. На зустріч зі Львова та Івано-Франківська до Пляшевої також йшли-їхали люди у вишиванках і під синьо-жовтими прапорами.
Богдан Бринський у майстерні. Івано-Франківськ, квітень 2026 р.
Богдан Бринський каже, аби уникнути неприємностей з міліцією, яку влада відправила на розгін мітингарів, доводилося вдаватися до усіляких хитрощів. Одна з версій була, що їдуть в туристичну подарож. Купити прапор тоді, звісно, ніхто не міг. Синьо-жовте знамено тоді, десь роздобувши тканину, пошила пані Надія, яку нині знаємо як соратницю й дружину Левка Лук’яненка.
Йшли під прапором, але при появі правоохоронців, доводилось його хутко згортати. Уже дорогою Богдан Бринський вирізав до нього древко. Приховати його було ще складніше, бо ж не згорнеш. Міліція була навіть трохи розгублена, різких рухів не вчиняла. Одне слово, піднесений дух і згуртованість робили свою справу. Богдан Бринський, як знавець багатьох козацьких пісень, був заспівувачем у цій колоні. Лунали «Ой, у лузі червона калина», стрілецькі та інші пісні, які не були відомі широкому загалові.
Пан Богдан ще розповідає історію, коли на пленері на Хортиці місцеві люди дивувалися і зауважили: «Смотрі, єтот бандера знает наши песни». Як було їм пояснити, що славна Хортиця колись була колискою його пращура та й загалом Української вольниці, тож кому, як не українцям, нести це знамено далі.
Сини зробили свій вибір — боронити Батьківщину
Від народження перебували в творчо-патріотичному середовищі сини Богдана Бринського — Тарас та Остап. Приклад батька та його оточення їх надихав. Тож не дивно, що під час Революції гідності юнаки чи не першими були на барикадах. Дуже болісно переживали анексію Криму і вторгнення росії на Донбас. Вже тоді були налаштовані рішуче, аби йти захищати Батьківщину, а надто, коли почалася широкомасштабна війна росії в Україні.
Батько намагався вмовити хоча би одного з синів залишитися в тилу, адже й так як могли допомагали фронту. А у відповідь отримав слова: «А що ти хотів, ти ж нас такими виховав».
Після 24 лютого 2022 року Тарас одразу записався за місцем проживання до Львівської тероборони, долучившись до 125 бригади. Потім була передова. Перші півроку служив піхотинцем. Згодом навчився «літати» на Мавіку і перевівся в розвідники, потім — Сили безпілотних систем. Після травми і тривалого лікування у 2023-у Тараса звільнили у запас. Нині він у Львові має невеличкий ветеранський бізнес — виготовляє крафтові дерев’яні рамки та має студію художнього друку.
Остап Бринський закінчив Києво-Могилянську академію, працював аналітиком. Ще 2014 року поривався на фронт, ходив кілька разів до військомату, але тоді його не взяли. Після початку повномасштабного вторгнення росії, у перші дні, з дружиною і донькою Остап виїхав з Києва в Франківськ. Одразу записався до Теробоони, а згодом добровольцем вирушив на фронт.
Спочатку боєць Державної прикордонної служби Остап Бринський та його побратими стояли на варті українського кордону на півночі, там, де рашиські окупанти вчиняли геноцид, вбивства та злочини проти українців, а згодом боєць потрапив на схід, а точніше — в Бахмут, тоді одну з найгарячіших точок. Там і обірвалось його життя 19 серпня 2023 року. Йому би нинішнього 30 липня виповнилося 39 років.
На жаль, така ціна нашої свободи і незалежності, яку колись виборювали діди і прадіди, серед яких і славні предки родини Бринських, а тепер доводиться ставати на захист синам. Остап теж мав хист до творчості. В родині з любов’ю і трепетом зберігають його 24 роботи в техніці піксельарт.
Не згасає віра в те, що Україна обов’язково переможе. Бо незалежність виборюємо та утверджуємо звитягою, зброєю та мистецтвом.
