Точка болю

...Вони знають своїх батьків лише за пожовклими від часу фотографіями. Дехто пам’ятає уривками щось зі свого ще довоєнного дитинства, в якому були і тато, й мама, і здавалося, що так буде завжди. А потім була війна, похоронки, напівголодне сирітське існування і каторжна дитяча праця задля того, аби вижити. Про них ніхто ніколи не дбав, окрім мам–удовиць. Держава розщедрилася на пільги для тих, хто повернувся з фронту живим, і забула про існування повоєнного покоління дітей, батьки яких із фронту не повернулися. У голодному 1947–му вони їли гіркий хліб із жолудів і кропиву, а діти фінагентів насміхалися над ними, бо їли інший хліб. Вони бігали до школи босі по снігові, бо взутися не мали у що. Вдень гнули спини на колгоспних ділянках за трудодні, а ввечері йшли вчитися до вечірньої школи. У 15 років вони вже працювали нарівні з дорослими, і радянське законодавство сором’язливо закривало очі на це. Про експлуатацію дитячої праці тоді не йшлося...

У них забирали останнє, навіть подушки...

Сьогодні вони — пенсіонери з пенсією, як у більшості незаможних українців. Про них і тепер не згадують ані 9 травня, ані в інші пам’ятні дати. Вони не мають ніяких пільг і навіть обіцяної доплати до пенсії, передбаченої Законом «Про соціальний захист дітей війни», держава не поспішає виплачувати. Тих 150 гривень (30 відсотків надбавки до мінімальної пенсії) їх не порятують, але річ не в грошах, а в принципах. Чому одним усе, а тим, хто дітьми переніс воєнне і повоєнне лихоліття на своїх плечах, нічого? Чому вони потрапили в категорію «діти війни», коли насправді є сиротами війни? Може, комусь не до душі такий поділ, але хоч тепер держава в такий спосіб могла б віддати цим людям борг, матеріальний і моральний, за сплюндроване війною дитинство.

«Війна забрала у наших батьків життя, у матерів — чоловіків, у нас — батьків–годувальників. І держава не давала нашим матерям–вдовам ніякої матеріальної допомоги. Держава кинула нас напризволяще. Війна забрала і наше дитинство, і нашу юність. Усі тяготи війни лягли на плечі матерів–вдів і дітей –сиріт. Ми пухли від голоду і холоду. Щоб не померти з голоду, виконували не посильну для дітей роботу», — написали у своєму колективному зверненні до голови Волинської облдержадміністрації Миколи Романюка 35 мешканців селища Цумань, батьки яких з війни не повернулися. А просять ці люди одного — аби їх прирівняли у статусі до учасників війни.

Як розповідали мені навперебій ці посивілі жіночки, 9 травня на мітингах згадують і вшановують усіх, окрім них:

— Вручають подарунки, кажуть слова подяки, а про нас навіть не згадують. І що, не буде образливо? Пільги мають усі: і підпільники, і учасники війни, і репресовані, й переселені з–за Бугу. А ми що, не втратили на війні найдорожче? — крізь сльози говорили доньки й сини солдатів Другої світової, яким не пощастило вціліти на тій війні.

«Досі пам’ятаю той хліб — чорний, як чобіт»

— Виходить, хто вижив і повернувся, хто ростив своїх дітей із дружинами разом, їм треба було допомагати тоді, треба і зараз. А нашим мамам, які залишилися вдовами, допомога не потрібна була? Я ніколи не забуду, як прийшов бригадир маму в колгосп на роботу гнати. У неї була вада серця, бронхіальна астма. І нас, дітей, п’ятеро. Вона лежить хвора на печі, а він стягує її за ноги з печі. А ми плачемо, кричимо, щоб не чіпав неньку, бо якщо вона помре, з ким ми будемо? — згадує Ольга Харитонівна Камець. — Мусили з сестрою старшою по черзі до школи ходити. Один день я йду в колгосп за маму ділянку обробляти, наступного дня — сестра. Бо спробуй не вийти на роботу. Коли тато загинув у Литві, мені тільки рочок був, старшій сестрі — 13. А знущалися, як із тих удів... Фінагенти йшли, останнє забирали за податки. До нас прийшов у хлів корову забирати. Ми за хвоста тягнемо її у хлів назад, корова на все село реве, а він за роги з хліва тягне. Таки ми перемогли, не віддали корову. Тоді він пішов до хати і вхопив мою подушку. Ми знову стали не давати, смикали–смикали, поки не порвали. Як зараз бачу: пір’я літає по двору, а мама плаче, що не буде на чому спати. «Не плачте, мамо, я і без подушки посплю. Головне, що корову не забрали», — заспокоювала неньку. Бо що ми без корови були варті? І так їли хліб із жолудів навпіл із ячменем. Жолудів тоді заготовляли багато і здавали заготівельникам, десь аж зі сходу за ними їхали, на насіння купували. А який той хліб гіркий був, чорний, як чобіт. Досі його смак пам’ятаю. Знаєте, як боляче було, коли донька фінагента хвалилася, що вона хліб із пшениці їсть, а ми, бідота, кропиву їмо, як свині? Не було колись справедливості, немає і тепер...

— Пільг для нас немає, бо ми заміж повиходили, прізвища поміняли. А коли малими сиротами від голоду пухли, тоді про нас хтось думав? Чи треба було все життя у дівках сидіти і чекати, поки держава згадає про наше сирітство? Наша хата згоріла, поселилися в чужій, що була порожня. Так викинули нас, шестеро чоловік, на вулицю. Дощ іде, холод, а ми, діти, босі, замерзлі на льоху сидимо, бо йти немає куди, — не може без сліз згадувати «турботу» влади про сиріт і вдів Віра Володимирівна Філюк.

— Моя мама як почула, що Калько цілу сім’ю з дітками на вулицю вигнав, побігла туди, до нас привела. Так і жили: нас шість душ і їх п’ятеро. Та нічого, якось поміщалися, — це Ольга Камець долучається знов до розмови.

— І потім спокою не давали. Поселилися на хуторі в старій дідовій хаті, так і звідти вигнали в 1953–му, коли почали з хуторами боротися. Уявляєте, в жовтні місяці приїхали, зняли дах, щоб на голову капало і в такий спосіб вижили з хутора. І знову пішли до чужих людей жити, знову Ольжина мама нас приютила. Сестра пішла людям дітей глядіти, а я — корови пасти. Дякувати, що в 15 років дозволили працювати і взяли на роботу в ДОК. Тоді ми вже з сестрою почали свою хату будувати. Самі–самісінькі, бо з родини нікого не було. І збудували. Скажіть, то є різниця між тими, кому допомагали батьки ставати на ноги, а хто, як ми, все життя тягнулися самі, щоб вижити?

«Не було справедливості колись, немає і зараз»

Продовжувати ось такі гіркі сирітські розповіді можна й далі. Їх вистачить не на одну книгу. До цих пір я наївно вірила, що радянська влада про кого–кого, а про вдів загиблих червоноармійців та їхніх дітей таки дбала. Ми всі зростали на ідеалах гайдарівського Тимура і його команди. Буваючи у відрядженнях у селах, ще й зараз деінде можна побачити на огорожах і будинках червоні п’ятикутні зірочки, які означають, що на цьому обійсті проживає ветеран війни або вдова загиблого червоноармійця. Над ними брали колись шефство піонери та комсомольці. Нарубати дров, принести води з криниці, прибратися на подвір’ї — це було почесним обов’язком шефів. Сучасні діти навіть не чули про це, напевне. Але щоб дер­жава робітників та селян кинула після закінчення війни напризволяще родини своїх солдатів, які не повернулися з фронту...

ДОВІДКА «УМ»

У 1960–му році в Україні проживало 5,6 мільйона осіб пенсійного віку, але селян–колгоспників серед цих мільйонів не було. І лише 15 липня 1964 року вийшов закон СРСР «Про пенсії і допомогу членам колгоспів» — держава нарешті згадала і про селян. Однак у першій редакції цей закон охоплював пенсійним забезпеченням лише... механізаторів, спеціалістів та голів колгоспів. Про простих колгоспниць і вдовиць, які тягнули на своїх плечах колгоспні ділянки, доїли корів і місили гній на фермах, ніхто тоді не згадав. Тільки з червня 1971–го його дію було поширено на всіх колгоспників. Але дискримінація на цьому не закінчувалася, бо пенсійний вік для чоловіків був 65 років, для жінок — 60. Щоправда, у 1968–му пенсійний вік зрівняли для всіх відповідно 60 та 55 років. Та за свою нелегку працю селяни–пенсіонери отримували значно менше, ніж робітники та службовці, хоч пенсіонери–колгоспники у 1970 році в Україні складали 42 відсотки від усіх пенсіонерів, а їхня пенсія за віком дорівнювала 13,8 карбованця (в інших категорій — 56,1 крб.), тобто була в чотири рази меншою. Вона складала лише 20—30 відсотків від середнього заробітку у сільському господарстві. Відносне скорочення різниці між розмірами пенсійних виплат відбулося лише у 80–х роках. І лише за два роки до розвалу СРСР, 1 жовтня 1989 року, було повністю ліквідовано відмінність. Державні соціальні допомоги якщо й існували, то їх надавали обмеженим групам населення — інвалідам або тим, хто потерпів через соціальні хвороби, окремим сім’ям із дітьми.

Чи не буде зараз боляче вже немолодим донькам і синам тих, хто не повернувся з фронту, чиє дитинство і юність минули у нелегкій праці на благо соціалістичної Вітчизни, що сьогодні, коли держава дбає і про ветеранів війни, і про інвалідів, і про репресованих, про них і згадувати не хочуть? Ніби не існувало їх і не існує. А дехто з урядовців навіть глузує, мовляв, може ще категорію «внуки війни» ввести і пільгами наділяти?

— Хай би хоч щось, хай небагато, та уважили б... — каже Марія Федорівна Саблер, яка втратила батька у трирічному віці й невдовзі маму теж. Вона росла у дядька, спала під ліжком як котеня, а сусіди приносили харчі підгодовувати сироту. Потім були інтернати, робота на деревообробному комбінаті, де відірвало їй палець. Але інвалідності ніякої тоді не оформила, а тепер пенсію отримує, як усі, — 630 гривень. Вона ладна була в пояс мені кланятися тільки за те, що я її вислухала. Їм і справді треба геть небагато. Їм не треба пенсії у чотири тисячі гривень, як чиновнику середньої руки, який протирав штани у теплому кабінеті і нічого важчого, як папірці, в житті не піднімав. Вони не просять безкоштовних путівок у дорогі санаторії на берегах Криму. Вони прагнуть хоч якоїсь справедливості на старості літ.

Знайти кошти для разової допомоги на честь Дня Перемоги — це, напевне, не проблема, було б бажання. Голова Волинської облдержадміністрації Микола Романюк доручив місцевим керівникам подбати про це. Та він, на жаль, пенсії не призначає, стукати треба до Києва, до народних депутатів, аби вони згадали, кому і чому мають служити, кого захищати, приймаючи закони. На звернення дітей–сиріт пообіцяв підготувати відповідне звернення до Президента, Кабміну та Верховної Ради, аби надати їм статус учасників війни. Хоч якісь пільги за мізерної пенсії будуть для цих людей не зайвими. Чи дійдуть руки у народних обранців до обділених долею співвітчизників найближчим часом? Група цуманських пенсіонерів уже зверталася до народного депутата, свого земляка–волинянина Євгена Кирильчука (фракція БЮТ), але поки що віз і нині там. Зрозуміло, що проблема ця в регіоні не вирішиться, бо вона загальнодержавна. Таких, як ці три десятки цуманських пенсіонерів, в Україні набереться не одна сотня тисяч. Та, схоже, ера милосердя і справедливості для них не настане ніколи...