Ви маєте знайомих, які їздили до США за програмою Work&Travel USA? Якщо ви — студент, маєте напевно. Засмаглі знайомі повертаються з розповнілими валізами і річним запасом вражень. Де–не–де в них вихоплюється «bill» замість «рахунок» абощо. Минулого року до США за цією програмою з’їздили 9 тисяч українських студентів, цьогоріч — 13 тисяч. Тож у спудеїв дедалі частіше закрадаються думки: а може, ось воно — найкраще студентське літо, яке я проморгав... «УМ» спробувала розібратися, чому студенти престижних українських ВНЗ рвуться до США виконувати некваліфіковану роботу? Чи все так бездоганно й пізнавально, як розповідають у відповідних агенціях? І що з цього мають агенції, які організовують «ворк» і «тревел»?

Здається, чехи й українці за тривалу історію майже ніколи не спілкувалися сам на сам. Посередником завжди була Росія. Лише зараз проступає можливість безпосередніх взаємин. І от, братня слов’янська Чехія радо зустрічає гостей з України. Не заробітчан, а три чудові молодіжні хори: греко–католицький, римо–католицький і православний. Базою гостювання стало селище Передмістя Брно. Тамтешня бізнесова й мистецька еліта запросила музично обдаровану українську молодь, аби, нарешті, дізнатися про сусідню країну щось позитивне і послухати духовних піснеспівів, якими вона славиться. Як і варто було сподіватися, у нас із чехами виявилося набагато більше спільного, ніж відмінного. І в історії (стародавній і ХХ століття), і в справі відродження рідної мови, і навіть у релігії: Чехія має три християнські конфесії, жодна з яких не претендує на статус «державної віри».

На тлі байдужості українського уряду до власного війська останнє тримається на ентузіазмі професіоналів, людей, котрі вболівають за свою справу і не мислять себе ні в чому іншому. Тим часом українські військові потрібні скрізь: в Афганістані — щоб лікувати людей, у морях Сомалі — щоб захищати моряків від піратів, у Косово та Ліберії — аби підтримувати хиткий мир. Українських військових кличуть туди, де ніхто інший не впорається. Єдина умова — щоб «хтось» заплатив, бо власний уряд — «мачуха». Сьогоднішня розповідь про унікальний досвід для пілотів нашої військово–транспортної авіації: з 7 до 27 березня два українські екіпажі та літак наших Збройних сил Іл–76 МД здійснюють рейси з Данії до найбільшого і найхолоднішого острова на планеті — Гренландії, де злітно–посадкова смуга вкрита льодом. Як і за давніх часів, доля носить наших козаків по цілому світі, цього разу — на арктичну кригу.

До проведення наступного чемпіонату Європи з футболу лишаються лічені роки. Місяць тому господарями Євро–2012 — Україною й Польщею — було створено одинадцять робочих груп співпраці в різних сферах, тож підготовка до проведення чемпіонату закипіла з новою силою. Втім не стадіонами, аеропортами та готелями єдиними. Украй важливим завданням для організаторів масових заходів такого рангу є громадська безпека під час футбольних змагань. І лише запевнень міліцейського керівництва, мовляв, ми хоч зараз готові забезпечити порядок на матчі, замало. Тим паче що на пам’ять приходять свіжі приклади побиття фанатів тих чи інших вітчизняних клубів бійцями рідного «Беркута». Замало й відносної готовності бійців внутрішніх військ, яку вважають ледь не зразковою.
Під час нещодавнього знайомства автора з досвідом польської поліції в рамках міжнародного медіа–проекту «Партнерство задля демократії», що проходив у Вищій школі права й адміністрації Перемишль — Жешув, стало зрозумілим, чого саме не вистачає українським правоохоронцям, які несуть службу на стадіонах. Ідеться про три складові: адаптоване до європейських норм законодавство в площині масових заходів, злам «совкової» свідомості міліціонера — замість реакції кийком по факту правопорушення, робота на його запобігання, а звідси недалеко і до третього чинника — високої довіри суспільства до міліції, співробітники якої, у свою чергу, отримують гідну зарплатню. Коли ті ж фанати бачитимуть у людині в погонах не проблему і перешкоду, а помічника — конфліктних ситуацій у секторах уболівальників стане менше.

«Ой, вибачте», — автоматично кажу українською, проштовхуючись крізь натовп, що оточив знаменитий фонтан де Треві у Римі. «Та прошу, прошу», — усміхається вишукано вдягнена жіночка, так, ніби почути в центрі італійської столиці українську мову — природніше, ніж у центрі столиці української. «А нас тут багато, ви хіба не знали?» — у свою чергу дивується співрозмовниця. Вона, висококваліфікований хірург родом із Житомирщини, вже десятий рік доглядає напівпаралізовану італійську бабусю, яку й вивезла на візку прогулятися.
Звісно, я це знаю. І не лише тому, що однією з провідних тем офіційного візиту нашого Президента до Італійської Республіки було питання статусу громадян України, які нелегально працюють на Апеннінах. Чи не щоразу, коли група українських журналістів їде в Італію, для когось із них це нагода зустрітися з родичами: тіткою, сестрою, мамою... Тільки офіційно в цій сонячній країні заробляють на хліб для себе та залишеної на Батьківщині родини близько 100 тисяч українців. Неофіційно таких іще щонайменше тисяч 400. «І знаєте — насправді всі ми мріємо повернутися додому. Але вже не знаємо, коли. А іноді й сумніваємося, що хочемо цього насправді», — зізнаються нам учасники зустрічі Віктора Ющенка з представниками української громади. Вони справді щасливі з того, що до них приїхав Президент. Та вже бояться вірити в те, що обіцяне ним на цій зустрічі справді буде виконано. Надто довго вони чекають від України допомоги на ділі, а не на словах.

Біля зведеного ще у ХVI столітті палацу Кіджі (який принаймні зовні мало схожий на палац і взагалі на урядову резиденцію) зібрався величезний натовп — переважно туристи. Більшість просто терпляче стоїть, але раз у раз хтось підходить до нас — людей із блокнотами, камерами і штативами — і зацікавлено розпитує найрізноманітнішими мовами світу, що ж тут відбувається. Так–сяк пояснюємо неангломовним гостям Вічного міста, що тут Президент України (прикро, але для декого ця назва геть нічого не говорить) зустрічається із Прем’єр–міністром Італії Сильвіо Берлусконі. У відповідь лунає радісне: «О, і вони приїдуть на великих чорних машинах? Із затемненим склом?». Почувши ствердне «так», народ радісно залишається чекати «атракціону» — де б вони ще побачили «великі чорні авто», та ще «затемнені»...

«Ми стоїмо на порозі змін. А саме — розуміння того, що не годиться, щоб лише діаспора працювала для держави, як було упродовж багатьох десятиліть. Настав час, коли держава має робити кроки назустріч діаспорі, як це робиться в усьому світі», — каже Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою. І такими кроками, на думку пані Ірини, можуть бути не лише перерахунки коштів, а й освітні програми, виставки, спільні соціальні проекти.

У Москві вчора почалося засідання керівників країн–членів ОДКБ (військово–політичної організації так званого Ташкентського договору, куди входять на чолі з Росією Уз­бекистан, Таджикистан, Киргизія, Казахстан, Білорусь, Вірменія). Головне завдання зібрання, як можна зрозуміти з коментарів чільників Генштабу ЗС РФ та кремлівських урядників, — отримати підтримку діям Росії з визнання Південної Осетії та Абхазії. Напередодні анонімні джерела «Інтерфасу» у Генштабі повідомляли, що йтиметься про можливість прийняти в майбутньому ці сепаратистські утворення до складу ОДКБ. У будь–якому разі Кремль, позбавлений міжнародної підтримки, намагатиметься видушити її зі своїх союз­ників по ОДКБ.

Кількість грошей, яку Москва виділить на підтримку Південної Осетії (зауважмо, де–юре, наразі чужої території!), перевершить видатки більшості власне російських регіонів. Проте, як пише газета «Вєдомості», «губернатори не заздрять і готові допомогти». Саме на сьогодні, за даними видання, у Кремлі пройде закрите засідання Держради, на якому губернатори мають обговорити весь комплекс заходів для відновлення Південної Осетії. «Якщо президент скаже надати допомогу — надамо ту, яка потрібна», — каже в інтерв’ю «Вєдомостям» керівник Псковщини Михайло Кузнєцов, відзначаючи, що вже 73 регіони Росії надали «гуманітарку» в Південну Осетію.

Сергій Марков прибув у четвер до аеропорту «Бориспіль», проте на територію України його не пустили, й він мусив повертатися назад до Москви. Офіційною метою приїзду пана Маркова до Києва була участь у науково–практичній конференції «Росія та Україна: оцінки сторінок спільної історії».