Своєю славою Криворівня, звісно, найбільше завдячує Іванові Франку, котрий обожнював цей чарівний куточок Карпат. Починаючи з 1901 року, він майже щоліта, аж до останнього свого серпня 1914–го, з гамірного Львова приїжджав у село, яке «напувало душу супокоєм, тихою красою». Відомий етнограф Володимир Гнатюк назвав Криворівню, що набула тоді неофіційного статусу столиці літнього відпочинку інтеліґенції, Українськими Афінами, маючи на увазі її притягальну силу для вітчизняної творчої еліти та відомих діячів польської культури. За столітній відрізок історії криворівнянське довкілля майже не змінилося, хіба що ліси порідшали.

У Жиричі ми потрапили, коли на майдані біля сільського Будинку культури вирував людський натовп. Весілля в Пилипівку тут не гуляють, навіть на дискотеки молодь у піст не ходить. По–святковому вбрані сільські жіночки й чоловіки підтягувалися й підтягувалися до помпезного Будинку культури.
— Збори у нас колгоспні сьогодні. Революція буде! — пояснили врешті–решт перехожі.
Чого не вистачає для повного щастя такому добротному селу — про це дізнаємося пізніше, коли разом із місцевим людом померзнемо у нетопленому Будинку культури. На тих самих зборах, на яких перед Новим роком люди вирішили поставити остаточний хрест на колективному господарюванні. І на всьому, що зробили й заробили за десятиліття колективізації. А поки що їдемо на куток Морози (із наголосом на останньому складі). Саме там, на північному заході від знаменитого Турського озера, і проживають майже всі сільські Морози.

Власне, село Крисине завжди було на Богодухівщині помітним. Можливо, тому, що не ховалося воно нікуди від людського ока, а розтяглося уздовж дороги, що петляє з Харкова до Сум: мовляв, якщо ваша ласка, то заходьте в гості. Люди з цього села — також відомі далеко за його межами... Отож гріх скаржитися Крисиному на брак уваги. Утім напередодні Року Щура (Криси по–російськи) населений пункт потрапив просто в епіцентр уваги. Проїжджі та перехожі, запримітивши дороговказ, де білим по синьому написано «Крисине», починають ламати голову: а з якого дива така назва?

Найкраще Старий Лисець оглядати з Коханої гори, названої так за свою мальовничість та популярність серед закоханих. Звідси добре видно природні переваги цього населеного пункту, видовженого по лівому березі БистриціСолотвинської і захищеного з протилежного боку знаменитим Чорним лісом.

За фарби Василь узявся ще у ранньому дитинстві. Старші брат і сестра, пригадує нині, йшли до школи, а він клав на стіл їхню коробочку акварельних фарб із прозорою кришкою і не міг надивитися на те різнокольорове диво. Проте перші промені малярської слави впали на нього значно пізніше, коли вже навчався у Львівському будівельному технікумі. Тоді перемалював знамениту Джоконду і вивісив портрет загадково усміхненої італійки у технікумівському коридорі. Стефуракова Мона Ліза була настільки схожою на оригінал, що в очах студентського товариства автор копії сягнув мало не висот Леонардо да Вінчі. Та шлях до справжнього визнання пролягав ще через багато років малярського самовдосконалення.
Життя могло скластися й по–іншому: надходили спокусливі пропозиції перебратися в місто, одначе село міцно тримало у своїх обіймах. І Василь не пручався — його душа тут почувається вільно і затишно.

Містечок з назвою Золочів в Україні щонайменше два: на Львівщині й на Харківщині. Основна різниця між ними, очевидно, та, що у галицькому Золочеві є старовинна фортеця, збудована на початку XVII століття. «Так склалося історично, що землі Західної України були своєрідною буферною зоною у XVII столітті між мусульманським Сходом і християнською Європою, — пояснює завідувач відділом східних культур музею–заповідника «Золочівський замок» Тетяна Олейнікова. — На цих теренах збереглося дуже багато оборонних споруд — замки, вежі, монастирі. Для вихідців зі Східної України це диво. Хоча вони мають свої оригінальні пам’ятки, яких немає на західних землях». Кілька років тому склалася традиція безплатно возити сюди дітей з Центральної і Східної України під час канікул на екскурсії. На жаль, останнім часом ця добра справа чомусь не підтримується.

Багато сіл довелося побачити за свою журналістську кар’єру, але такого глухого села на Закарпатті я ще не видів. Як відомо, найзахідніша область України має найкращі демографічні показники в дер­жаві. Тут рівень народжуваності досі перевищує рівень смертності. Кількість розлучень удвічі менша за загальноукраїнську. Але й у цьому благодатному краю є села, які вимирають. І картини цього безповоротного згасання потрясають не менше, ніж у Поліссі чи на Донбасі.

...Колись прибужанам тільки співчували. Від Європи їх відділяли чотирирядний колючий дріт і Буг, від райцентру і «губернії» — погані дороги. Наскільки вони були поганими, всі зрозуміли лише тоді, коли Ягодин став українськими воротами в Європу і через любомльську автотрасу проліг основний маршрут і туристичних, і «самопальних» «бізнестурів» до Польщі. Згодом пропустити таку велику кількість автотранспорту ця звичайнісінька радянська дорога просто не змогла. Недарма й зажила поганої слави через численні автопригоди й жахливі аварії. Втомлені водії, повертаючись із Європи, забували, що мчать не німецькими автобанами чи польськими трасами...

Середньовічне Дубно дорогою якось непомітно перетворюється на приміське село з дивною, як для волинської глибинки, назвою, — Тараканів. Після останнього тараканівського будинку варто з'їхати ліворуч із траси Київ—Чоп на немощену дорогу. Якщо не заблукаєте в тернових чагарниках, усього за кількасот метрів натрапите на феєрію військової інженерної думки середини ХІХ століття — Нову Дубенську фортецю.

Про сільський зелений туризм полюбляють говорити чиновники і журналісти. Але безкінечні балачки навряд чи рухають справу вперед. Авторка вирішила перейти від пропагування «зелених» ідей до їх активного втілення. Об'їздивши вдосталь сіл у Східній та Центральній Україні, я нещодавно вперше проклала свій «зелений» маршрут аж на Захід країни — в Карпати. У невеличкому закарпатському селі Липовець неподалік Хуста немає якихось фешенебельних пансіонатів, мінеральних джерел, замкових руїн чи звалищ сумновідомого «Перміксу». Але є надзвичайно мальовничі краєвиди. Втім мене в Липовці найбільше здивувала не тамтешня природа, а люди, які посеред неї живуть.