Через горище — до божественних вершин

За фарби Василь узявся ще у ранньому дитинстві. Старші брат і сестра, пригадує нині, йшли до школи, а він клав на стіл їхню коробочку акварельних фарб із прозорою кришкою і не міг надивитися на те різнокольорове диво. Проте перші промені малярської слави впали на нього значно пізніше, коли вже навчався у Львівському будівельному технікумі. Тоді перемалював знамениту Джоконду і вивісив портрет загадково усміхненої італійки у технікумівському коридорі. Стефуракова Мона Ліза була настільки схожою на оригінал, що в очах студентського товариства автор копії сягнув мало не висот Леонардо да Вінчі. Та шлях до справжнього визнання пролягав ще через багато років малярського самовдосконалення.

Життя могло скластися й по–іншому: надходили спокусливі пропозиції перебратися в місто, одначе село міцно тримало у своїх обіймах. І Василь не пручався — його душа тут почувається вільно і затишно.

Першою натурою був трактор. Колгоспний

Фитьків із півтисячею дворів вважається на Прикарпатті невеликим селом. Зате воно має свої переваги, бо компактно облаштувалося в мальовничій місцевості обабіч Бистриці–Надвірнянської. Мабуть, перші фитьківчани (найдавніша письмова згадка про цей населений пункт датується серединою ХV століття) заснували тут поселення, піддавшись чарам довколишніх краєвидів: із рівного, як стільниця, ландшафту на півдні і південному заході починають «виростати» Карпати. В одному місці якось несподівано сходяться поля, ліси і передгір’я. Все — під рукою.

Славу Фитькова примножувало чимало обдарованих людей: талановита поетеса, автор двох збірок віршів Надія Попович, котра з раннього дитинства була прикута важкою хворобою до ліжка; 87–літня пекарка короваїв та великий знавець весільних обрядів Марія Мочарна, що стала своєрідним талісманом тутешнього фольклорного ансамблю «Перевесла». І, звісно ж, Василь Стефурак, в особі якого, за оцінками професора Дмитра Степовика, Україна та її ікономалярство сьогодні, на початку ХХІ століття, мають претендента на визнання власної — цікавої й оригінальної — школи світового мистецтва ікон.

У роду Стефураків споконвіку не відволікалися ні на що інше, крім щоденної сільської праці. Василь, узявшись за пензель, перший порушив родинну традицію.

Їхня хата, що «зупинилася» на краю села, виходила вікнами в поле, тож малий Василько спершу зображав натуру, побачену через шибку. Переважно трактори, які орали колективізоване поле, та іншу колгоспну техніку. Коли пішов до школи, талановитого хлопчака запримітив учитель трудового навчання і малювання Фитьківської восьмирічки Микола Васильович Попович. Про нього дотепер у 44–річного Стефурака збереглися найтепліші спогади.

Від «духовного» ремісництва до «Покрову Цариці України»

У Надвірнянській художній школі, куди Василеві треба було добиратися зо п’ять кілометрів, його записали на різьбу по дереву, хоча хлопця найбільше тягнуло до малювання. Та взяти професійні уроки малярства йому так і не пощастило — ні тоді, ні пізніше. Вже після служби в армії з дипломом техніка–архітектора пробував вступити в Ленінградський та Київський художні інститути, та де там... Тепер пригадує з посмішкою: «Коли побачив конкурсні роботи абітурієнтів–конкурентів, які до того навчалися у престижних художніх школах та студіях, то аж злякався — куди ж я бідний потрапив!».

На цих двох спробах і завершилися мрії про малярську освіту, проте вступні невдачі не вибили з рук пензля. А згодом і фортуна обдарувала приязною посмішкою. Наприкінці вісімдесятих—початку дев’яностих Галичина «вибухнула» потужним духовним ренесансом — повсюди почали реставрувати старі і будувати нові храми. Саме тоді у Фитькові бригада львівських художників «освіжала» розписи церкви Святої Параскеви, збудованої у двадцяті роки минулого століття. Замовлень на «духовному» фронті було так багато, що приїжджі іконописці не вкладалися в графік розмальовування культових споруд. Василеві запропонували тимчасові підробітки, а коли побачили, як він вправно орудує пензлем, — довгострокову співпрацю. Так почалося кочове малярське життя.

«Через два з половиною року я залишив цю справу, — каже він. — Хоча заробітки були непогані, та за поспішністю і багаторазовим копіюванням одних і тих самих релігійних сюжетів проявлялося банальне ремісництво. Мені ж мріялося про щось вище, своє, ради чого хотілося б уставати навіть посеред ночі, коли якась сила ніби піднімає з ліжка і підштовхує до мольберта».

Що саме спонукало Василя взятися за високе мистецтво ікономалювання, залишається загадкою і для нього самого. Професор Дмитро Степовик у книзі «Іконологія й іконографія» трактує це так: «На прикладі Василя Стефурака ще раз переконуємося у незбагненності Божого промислу. Він знає, коли, в якому місці і до якого служіння покликати свою людину... Його (Стефурака. — Авт.) ікони дивують своєю красою, мистецькою досконалістю і, що найголовніше, канонічною адекватністю не тільки християнське простолюддя, але й професійних знавців іконології й іконографії».

Свою першу відому картину — «Покров Цариці України», яка відразу ж стала подією в мистецькому і духовному житті регіону — Василь намалював у 1993 році. Цікава історія її появи на світ. Період пострадянського відродження України потребував нових яскравих символів, й іванофранківець Володимир Борисюк загорівся ідеєю створення картини з образом Богородиці, яка узяла б під свій захист нашу молоду дер­жаву. Ентузіаст готовий був профінансувати роботу, але за однієї умови: у «масовці» картини, окрім постатей відомих українців, що потрапляли під покров Богородиці, художник мав зобразити й батька пана Володимира — вояка УПА.

— Я спершу погодився на таку умову, — каже Василь Стефурак, — а потім, коли розробляв композицію картини, то поміж княгині Ольги, Володимира Великого, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Йо­сипа Сліпого, Андрея Ше­птицького, Степана Бандери, Михайла Грушевського, Си­мона Петлюри та ще з десятка знаменитих українців ніяк не міг «втиснути» батька пана Борисюка. Невиконання домовленості ледь не поховало цікаву ідею, але все, слава Богу, завершилося успішно. Фотокопії картини навіть потрапили в американську пресу.

Відтоді він створив десятки образів, портретів та картин релігійного змісту, зокрема «Плащаницю», «Різдво Ісуса Христа», «Ісус перед Пілатом», «Успіння Богородиці», «Ісус помирає на хресті».

Особливості творчої манери і духовного світосприйняття Василя Стефурака — поєднання традиційного візантійського стилю з реалізмом — відразу запримітили фахівці–іконознавці й відзначили отці церкви, довіривши йому створення іконостасу в літній резиденції галицьких митрополитів у Підлютому, настінних образів для кількох прикарпатських храмів. Його триптих «Об’явлення Богородиці в Грушеві» додає духовної наснаги українській діаспорі в північноамериканському Джерсі–Сіті. Стефуракова ікона–картина «Різдво Христове», вміщена на запрестольній стіні недавно збудованої церкви біля єпископської резиденції УГКЦ в Івано–Франківську, на думку багатьох вітчизняних фахівців, стала найкращою іконою ювілейного 2000 року в Україні.

Сільська ідилія як підсилювач натхнення

На відміну від монахів–іконописців, котрі перед початком роботи над образом постили й ретельно молилися, Василь не виробив для себе якогось особливого ритуалу. «Я, — пояснює, — сучасна світська людина, хоча й дотримуюся певних заповідей. За ікони беруся лише тоді, коли відчуваю творчу потребу. Насильно ніколи не змушую себе малювати, бо тоді нічого не виходить: голова думає про щось інше, а рука байдуже водить пензлем». На моє запитання, як народжуються сюжети релігійних картин і на чому він зосереджується при їх створенні — духовній енергетиці чи техніці виконання, — фитьківський іконописець відповів: «Біблійні сюжети малюю, як і всі, посилаючись на Новий Завіт. Із Старого відображаю лише сцени жертвоприношення. Щодо переваг, то стараюся передусім високо ставити мистецьку планку, бо, на мою думку, у храмах повинні бути високовартісні мистецькі твори, духовної сили вони й самі там наберуться».

Василь — і він цього не приховує — дуже любить своє село, а міркування про те, що творчого успіху можна досягнути лише у великих культурних центрах, вважає нічим не обґрунтованими стереотипами.

— Не знаю, як кому, а мені тут дуже добре, — каже він. — Може, сільська ідилія подобається тому, що за способом життя я — селянин. Тут менше шуму і суєти, ніж у місті. Знаєте, що я роблю, коли зникає творче натхнення? Беру косу, граблі і йду косити траву. Інколи сапаю на городі. Або вирушаю з простенькою вудочкою до річки, шукаючи дорогою коників–стрибунців для наживки. Ловлю недовго: попадеться кілька рибок — повертаюся додому. Переселяю їх у відро з водою і показую котові. Ніколи не спостерігали за розгубленістю Мурчика, який бачить крізь воду рибку, пхає туди лапу і не може дістати плаваючий біля дна делікатес? Надзвичайно потішна картина — замінює курс релаксації»...

Напевне, як маляр Василь Стефурак чутливіше сприймає сільський світ, заснований на безперервному контакті з природою і неспішному ритмі життя, який можна регулювати за власним бажанням, не піддаючись урбанізованій нетерплячці. У цьому, вважає він, суттєві переваги над містом. І не тільки для творчої натури. Якщо, звісно, кукурікання півня для когось не заглушає переливи пташиного співу, а за буйним кукурудзинням проглядається всіяна крапельками роси сусідня левада і вічно загадковий ліс, куди городяни можуть потрапити лише вряди–годи, під час поодиноких вилазок на природу.