Крищани підробляють тим, що продають на трасі фрукти й городину.
Власне, село Крисине завжди було на Богодухівщині помітним. Можливо, тому, що не ховалося воно нікуди від людського ока, а розтяглося уздовж дороги, що петляє з Харкова до Сум: мовляв, якщо ваша ласка, то заходьте в гості. Люди з цього села — також відомі далеко за його межами... Отож гріх скаржитися Крисиному на брак уваги. Утім напередодні Року Щура (Криси по–російськи) населений пункт потрапив просто в епіцентр уваги. Проїжджі та перехожі, запримітивши дороговказ, де білим по синьому написано «Крисине», починають ламати голову: а з якого дива така назва?
З цього приводу селом ходить кілька легенд. Перша — пов’язана з російською імператрицею Катериною ІІ. Нібито їхала вона цими місцями та й зупинилася відпочити в балці. Кажуть, зустрічав її там якийсь панок із людьми, які зігнулися у три погибелі — нещасні, обідрані. Дивлячись на них, цариця зволила мовити: «Да это же настоящие крысы!» Так, стверджує місцева районка, і з’явилася назва Крисин Яр, що збереглася до жовтневого перевороту.
Мені не подобається ця легенда. Вже тому, що в ній говориться про засновників села як про голодранців та ще й недорікуватих людей, які не спроможні самі обрати пристойну назву для хутора. Однак подібні легенди «причепилися» чи не до кожного слобожанського села: то Катерина їхала, то Петро під дубом сидів... А коли ж, скажіть, ці монарші особи правили імперією, якщо те й робили, що сиділи під дубами?
Подібні нісенітниці активно розповсюджувалися раніше. Чи не тому, що вони повинні були підмінити справжні історичні факти, у яких витає вільний козацький дух?
Бо це не легенда, а доведений факт, що правив колись у цих місцях охтирського полку богодухівський сотник Тимофій Криса. Неподалік міста заснував козак хутір, який і було названо на його честь. Довкола Крисиного Яру, як гриби, почали рости хутори тих, хто прийшов на вільні землі: Чуби, Лаврики, Бабенки, Ольховські... Сьогодні так називаються вулиці у Крисиному. Неофіційно, звичайно. Бо чи не всі вони в радянські часи отримали ідеологічно правильні назви — подій і вождів. А місцевий люд уперто називає їх іменами своїх дідів і прадідів.
Щоправда, є в селі одна вулиця, на якій нова назва прижилася, — Космічна. Виросла вона років двадцять тому на пустирі. У цегляних котеджах там свого часу селилися молоді спеціалісти.
— Я пропонував назвати вулицю Молодіжною, — згадує колишній голова колгоспу «Родіна», а теперішній пенсіонер Григорій Якович Тесля, — але парторг наполіг на Космічній.
Сьогодні якщо щось і виправдовує назву вулиці, то це супутникові антени на дахах. Говорять ці атрибути сучасності й про те, що мешкають у Крисиному люди нібито заможні.
— Наше село ніколи не було кріпацьким, а вважалося вільним, заможним, — підтверджує мої здогадки крисинський сільський голова В. Шаров. — Мій прадід володів 16 десятинами землі, млином, жорна для якого було виписано аж з Голландії... Тоді, у 1886 році, у селі нараховувалося 180 вільних господарств, мешкало 1167 чоловік. Усі вони найбільше цінували незалежність господарювання... Поки господарів не порозкуркулювали та голодом не виморили.
Який характер у нинішніх крищан? На думку сільського голови, поцінування свободи понад інші чесноти, упертість, затятість, життєлюбність притаманна щуру, рік якого наближається. Пан Шаров сам колись бачив, як тварина, потрапивши в пастку, відгризла собі лапу. А ще щур вчепиться вам у горло, захищаючи себе. Таким був і колишній козацький сотник, такими є нинішні його земляки. Без цих рис, кажуть вони, не виживеш в усі часи, а сьогодні й поготів.
Як живуть крищани? Хто як. Більшість працює в «Родінє». Господарство — краще в районі. Щоправда, якщо раніше в колгоспі працювало більше 400 селян, то в нинішньому ТОВ — менше 300. Платять тут непогано, але ж і ціни відповідають назві «вулиця Космічна».
Крищан завжди виручало домашнє господарство. За словами пана Шарова, років три тому корова та кабанчик були в кожному дворі. Тепер корів тримають, у кращому разі, одну через п’ять дворів, свині — взагалі рідкість. Збуваються худоби через ціни на зерно. Якщо для керівників господарств нинішнє підвищення цін на збіжжя — прибуток і радість, то для простих селян — збитки і плач. Проста арифметика: щоб вигодувати кабанця, потрібно запастися тонною ячменю, жомом, буряками. Порахуйте: тонна зерна обійдеться вам у 1200 — 1300 гривень, а «шабай» у кращому разі запропонує за вгодовану свиню не більше 1500... Такі виходять торги, що й здачу нічим давати. На харківських базарах, де все утридорога, за словами селян, править «махвія», а не той, хто вирощує худобу.
— Рідній державі до нашого кабанця взагалі діла немає, — упевнені селяни, — мабуть, урядовцям польське сало, що завозять через вільні економічні зони, смачніше.
Словом, Рік Щура більшість святкувала зі смаженою гускою, але без домашньої ковбаси і свіжого сала з упеченою житньою соломою шкіркою. Якщо виставили на стіл, то не своє, а куповане.
А на нього потрібно заробити гроші. Тому хлібороби з діда–прадіда гнуть спину з ранку до ночі на будівництві розкішних палаців у столицях, торгують на базарах закордонними лахами та яблуками вздовж сумського шосе. Розлізлися, як щурі по світу. Кажуть: краще поганий гендель, ніж гарна робота коло худоби. Отож поступово «розселянюється» село.
Як би там не було, але пан сільський голова вірить, що Рік Щура буде вдалим для села. Нинішнього провели в оселі газ, наступного збираються закінчити цю справу, газифікувавши соціальну сферу.
Думають і про Євро–2012. Поряд з хутором Ольховським колись діяв аеродром для вертолітників. Нині на нього накинули оком інвестори: мовляв, усі ж літаки під час футбольного дійства Харків не прийме. Особливо цей малий аеродром придасться для малих літальних апаратів. Назлітається, кажуть, людей з усього світу. Сміливці можуть з парашутом стрибнути. Навіщо, скажіть, такому скарбу заростати бур’яном, коли село може на цьому мати зиск!
Пожвавішав народ. Лише баба Ганна Соломеннік спокійна, як завжди. Каже, що натрудилася в ливарному цеху в Харкові і тепер відпочиває на тихому хуторі Ольховському. Нехай хтось хоч із космосу спуститься під її вікнами — байдуже. Їх тут залишилося всього дві хати. Як і багато хто з односельців, обзавелася жінка козами, що дають цілюще молоко, смачний сир і натхнення для життя.
Щедрик, щедрівонька,
прилетіла ластівонька...
Скачи, козоню, по яворині.
Дай, Боже, здоров’я господарині...
Згадує баба Ганна давню щедрівку, якою на Новий рік вітали українці одне одного ще в дохристиянські часи. А яворина і ластівонька в щедрівках згадуються тому, що новий рік починався у слов’ян не як тепер, а навесні, коли оживала природа. Коза, яку водили за собою хлопці й дівчата, вітаючи господарів і господинь, символізувала багатство й родючість.
Про зміїв, драконів і щурів та іншу нечисть, що прийшли до нас з Китаю і запаморочили деякі занадто розумні голови, тоді нічого знати не хотіли.
...Бо люди ж не щурі.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
