...Старші мешканці Війниці добре пам'ятають, як у середині 50-х років у село наїхали донецькі шахтарі. Не організовувати колгоспи чи осовічувати бандерівський край за прикладом шолохівського 25-тисячника Давидова. Місію вони виконували дуже секретну. Розквартирували їх по селянських хатах, а на роботу хлопці зі степу донецького їздили до лісу. На запитання допитливих сільських дядьків, що ж вони там таке роблять, гірники лише посміювалися: «Оно вам нужно? Очень грязную работу делаем». Те, що брудною роботою займалися, селяни бачили й самі, бо приходили квартиранти додому справді брудні та забрьохані. Це вже набагато пізніше затуркане локачинське село дізналося, що ж насправді ховали від їхнього пильного ока в їхньому ж лісі...

Село Горошків, що в Тетіївському району Київської області, на перший погляд, нічим не примітне. Тут не народився жоден видатний поет чи художник, не збереглося пам'яток позаминулого століття, і навіть сучасні скоробагатьки ще не встигли набудувати в цих краях триповерхових резиденцій. Але хто сказав, що звичайне село не може бути об'єктом, цікавим для дослідження? Головне — знайти людину, яка розповість вам про нього з любов'ю.
У Горошкові в мене така людина була. Це вчителька місцевої школи Наталя Миколаївна Галицька. Для мене — просто Наталка, з якою ми колись разом вчителювали в одному з райцентрів неподалік Києва. Пам'ятаю, повертаючись після вихідних із рідної домівки, Наталя завжди привозила хліб, спечений її мамою. Він був не схожий на магазинні буханці — великий, жовтий, пухкий. Я з задоволенням їла той хліб. І подумки уявляла яке воно — село з ніжною назвою Горошків, де все ще актуальною залишалася прикмета «не грюкати в хаті, поки хліб у печі»...
«У нас у Горошкові, знаєш, які поля? Вони пахнуть хлібом навіть взимку», — казала мені Наталя. Вона повернулася до рідного села, бо, казала, любить навіть його польову багнюку. Вийшла заміж, працює в рідній школі. Час від часу ми зустрічаємося з нею у Києві. Якось я запитала: «Твоя мама й досі пече хліб?» — «Звичайно. В Горошкові взагалі мало хто купує хліб у магазині. Пшениця у всіх своя, та й паї виплачують зерном. З помолом проблем також немає — в селі працює аж три млини. Домашній хліб — яка не яка, а все ж економія, адже «живих» грошей у селян не так і багато». І я напросилася до Наталки у гості — на домашній хліб Горошкова.

Космач мовознавці тлумачать як «Келія Сонця». В космацьких одязі, вишивці, ткацтві, писанці переважають жовто-гарячі барви. А якщо вийти на пагорб Космача і подивитися вниз на село, то таке враження, що дивишся на соняшник, утворений центром села з 32 його гірськими присілками. Це чи не найбільше в Європі село, яке розкинулося на 15 кілометрів: воно має вісім тисяч населення, вісім шкіл, лікарню та пологовий будинок. Колись було чотири клуби, на сьогодні лишився лише один. Як і більшість українських сіл, Космач занедбаний, однак тут панує дух творчості. Адже Космач називають столицею Гуцульщини, її серцем.

«Дермань! Знаєте Ви, що таке Дермань?... Ні, Ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалеку цілими натовпами пруться зо всіх сторін краєвиди, і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет або, принаймні, звичайний фотоаматор.

Побувати в цьому селі я мріяла більше року, з того часу, як відкрила для себе світ творчості Григора Тютюнника. Взагалі-то про братів-письменників Григорія і Григора Тютюнників я знала й раніше, але познайомитися з їхньою творчістю безпосередньо, «впритул», усе якось не випадало. І от рік тому нарешті придбала в Києвi на Петрівці збірку «Облога» молодшого з братів — Григора. Відтоді цей томик став для мене чимось більшим, ніж просто улюблена книга. Коли мені набридає все навколо — сімейні негаразди, дощ за вікном, політики у телевізорі, — я кидаю всі справи, забираюся з ногами на канапу, відкриваю навмання книжку і почитаю вкотре перечитувати знайомі новели та оповідання. Про Устима та Оляну — подружжя похилого віку, чиї стосунки можна було б назвати ідеальними, якби не одна історія давно минулих літ. Про сторожа артілі і учасника трьох воєн Мусія Приходька, якому райсобез не дає «машину на трьох колесах» через те, що кульша його ноги «на два сантиметри довша, ніж треба». Про хлопчика Олеся, якого всі навкруги називають диваком, бо йому «жалко пліточки, що її може з'їсти щука».
У творах Григора Тютюнника стільки правди життя, що читати їх відсторонено, без щему в горлі, неможливо. І водночас навіть у дуже сумних речах, таких як повість «Климко», оповідання «Перед грозою» чи «Вуточка», автор залишає читачеві промінь віри. Ніби промовляючи: «Життя — складне, але варте того, щоб його любити». І це відчувати особливо дивовижно, знаючи, що сам письменник пішов з життя за власною волею...
На відміну від радянських часів, сьогодні твори Григора Тютюнника вивчають у школі. Втім «проходити» письменника на уроках — ще не означає його почути. Тож твори Тютюнника своїй племінниці я вирішила почитати вголос. Вона слухала з цікавістю, але по-справжньому ожила, коли в одному з оповідань почула згадку про її рідне місто Охтирку. В інших були посилання на Зіньків, Опішню, Гадяч, Ворсклу, Псел — топоніми їй теж добре знайомі. Зрештою, ми знайшли карту Полтавської області і з'ясували, що Шилівка — село, де народилися Григір і Григорій Тютюнники, — розташоване неподалiк Зінькова, а, отже, й не так далеко від Охтирки. «Вирішено, — взяла в руки ініціативу племінниця. — Ми здійснимо подорож з літературним відтінком!».

Ми сідаємо в маршрутку на Лопухове. Цікавимося, коли будемо в Усть-Чорній. Водій незворушно оцінює нас і зрештою відповідає: «Годин через п'ять». «Ого!» — присвиснув я. «Раніше і сім годин їхали, — посміхається він. — Йдіть перекусіть. Бо по тамтешніх дорогах добряче натрясе». Так почалася наша подорож до останніх німців Тересвянської долини.

Закарпаття унікальне у своєму розташуванні. Воно межує з усіма чотирма західними сусідами України — Румунiєю, Словаччиною, Угорщиною і Польщею. Тільки-от якщо з першими трьома можна спiлкуватися, то з поляками жодних «комунiкацiй» немає. Кордон можна переїхати тільки у Львівській чи Волинській областях. Закарпатці їздять до Польщі навіть через Словаччину. Село Лубня, що притулилося в закутку біля польського кордону, вважається «безперспективним». Хоча по той бік кордону, всього за якийсь кілометр, тісно від євротуристів, які платять шалені гроші, аби побувати в цих краях.

...У Литву ми потрапили не відразу. Як не пояснювали нам, де і на якому березі її шукати, — все одно блукали. Кілька хатинок на початку вулиці з ознаками життя, а далі — пустки, соснячок, березина. І якби не асфальтівка, що тягнулася вглиб, можна було б повертати назад. Геть не вірилося, що далі знову вигулькнуть зі старих садів будиночки. Але саме тут Литва й причаїлася. Ми потрапили в цей мальовничий куточок ківерцівського Полісся саме у грибний пік. У Литву та в сусідню Мощаницю доїжджають електричкою грибники не лише з Луцька, а й iз сусідньої Рівненщини. Отож у сезон тут немає спасу від чужинців із кошиками. Литовцям по гриби далеко ж ходити не треба: вийшов за поріг — і лісок уже поруч. Клади до кошика маслюки, бабки, красноголовці. Навіть важко уявити, що недавно на місці всіх цих лісків-перелісків синьо-синьо квітував льон, стелилися зеленими рядочками буряки і цвіли картопляні плантації. Втім про все по порядку...

Село Косино (по-мадярськи — Косонь) знаходиться на самому кордоні з Угорщиною. Йожеф Борат, до якого я приїхав, живе на крайній вулиці — Барабашській. (Барабаш — перше угорське село з того боку кордону). І саме тут, в Косині, можна відчути дух мадярської глибинки, дух меншини, яка вже понад півстоліття живе поза межами своєї держави.

Iз тисяч пасажирів, яких щодоби перевозить в обох напрямках Південно-Західна залізниця, очевидно, тільки абсолютна меншість устигне крізь вагонні вікна черкнути поглядом по двох непримітних полустанках на перегоні Козятин—Калинівка. А ще за хвильку назви Миколаївка і Голендри, ні про що подорожнім не сказавши, безповоротно відлетять назад, щоб остаточно загубитись у пам'яті. І лише одиниці пригадають, що якраз про їхні тимчасові домівки на колесах, що стугонять по рейках за кількадесят метрів од жител, можливо, саме тут занотував автобіографічні рядки Василь Земляк: «...Попід самісіньку дідову хату з Європи до Азії ходять товарні та поштові поїзди, і кожен паровоз вважає чомусь за потрібне свиснути саме під хатою». Завдяки письменнику ті місця обіч залізниці назавжди залишаться на літературній карті України. Втім на карті не тільки літературній. І не тільки України.