Навіть жителі Вінниччини про підземні розробки, які ведуться в краї, знають мало. Коли в бесідах із земляками принагідно заходить мова про шахти, що діють на теренах області, співрозмовники зазвичай недовірливо скошують очі: «Які ще шахти? У нас тут що — Донбас?» Ну а мешканцi iнших областей i поготiв дивляться на Вiнниччину як на регiон винятково аграрний. Проте життєві та економічні реалії примушують такий стереотип серйозно захитатися. Заради повноти картини почати розповідь нам доведеться здалеку.

Агресію Азовського моря, мабуть, можна пояснити класичним: «Я тебе породив — я тебе і... розмию!». Перспектива реальна: море безжалісно «надкушує» піщані пляжі й силкується остаточно перемити вузьку двадцятитрикілометрову Бердянську Косу, аби трансформувати вразливий напівострів у небажаний острів. Бо ж зіллється настирний Азов зi спокійною затокою — і місто-оздоровниця втратить лікувальні грязі лиманів, котрі від 1902 року слугують візитівкою Бердянська курортного.

У свідомості більшості з нас Закарпаття — такий собі сучасний Вавилон, де пліч-о-пліч живуть люди різних національностей та культур. Одним із «найгостріших» інгредієнтів тамтешньої «кухні народів» є цигани, чи, як вони самі себе називають, роми. Цигани мешкають у Закарпатті не одне століття. Але це, напевно, єдина етнічна група, чий побут і стиль життя з плином часу майже не змінюється. Ми переконалися в цьому, відвідавши циганське містечко на околиці Берегового.

Як відомо, цьогоріч на державному рівні хочуть відзначити 200-річчя кримських курортів. Що ж, вітчизняна оздоровниця цього справді заслуговує. Адже за цей час стільки людей — від царів і генсеків до простих смертних — скористались її цілющими принадами. Але мало хто, певно, знає, що у другій половині минулого століття сонячному півострову відводилась не тільки рекреаційна місія. На хвилі «холодної війни» курортний край додатково пристосували ще й під своєрідний непотоплюваний авіаносець та діючий космічний центр. Подейкують, за часів Союзу тільки аеродромів тут було лише на два менше, ніж у всій Великій Британії. Один з аеродромів, приміром, призначався винятково для екстреної посадки пілотованого космічного корабля багаторазового використання «Буран». Однак радянській версії американського «Спейс-Шатла» кримська «бетонка» так ніколи і не згодилась, проте добротна злітно-посадкова смуга залишилась навічно. Автотраса Сімферополь—Євпаторія через два тунелі «пірнає» саме під нею. Якщо прямувати цією ж дорогою далі, то ліворуч на скелястому пагорбі, осторонь від найближчих сіл, можна угледіти типові багатоповерхівки. Це селище Шкільне, яке донедавна було відоме під «поштовою скринькою» Сімферополь-28 і позначалося лише на секретних картах.
Початок біографії цього селища безпосередньо пов'язаний зі стартом першого у світі штучного супутника Землі 4 жовтня 1957 році.

Мені часто сниться моя мала батьківщина. Сни дуже схожі. Сад, пасіка, росяний спориш на подвір'ї отчої хати в селі Шендерівка на Поділлі. Я щойно прибіг зі школи, беру на столі рожеве, з червоними пасмами яблуко, кусаю його, а воно гіркне у роті, як полин. Тато ще живий, він вирізує ножівкою з дерева тюльпани і вставляє їх у шибки на веранді. І мовчить. Колись я дізнаюся, за що він ображається на мене. Але це буде колись. Коли настане кінець вулиці Крохмалюків.

Це село відоме напевне кожному, хто часто їздить трасою Київ—Житомир. Точніше, відома його назва — Копилів, бо сам населений пункт до автостради лише «дотикається» крайніми хатами. На жаль, «по дотичній» знайомі з Копиловом і більшість дослідників історії Київщини, для яких цей топонім асоціюється головним чином із іменем Петра Чайковського. Композитор і справді протягом 1889—1890 років двічі бував у Копилові і навіть написав тут декілька п'єс. Але в житті села набагато вагомішу роль зіграв господар тамтешнього маєтку Микола Карлович фон Мекк, який був одружений на племінниці автора «Лебединого озера». Зведені фон Мекком будинок і парк, хай і не в первозданному вигляді, але й сьогодні є окрасою копилівських пейзажів.
А ще Копилів — досить помітна точка на карті українського землеробства (тут був виведений відомий сорт пшениці «Поліська-70») і навіть медицини (з 1943 до 1954 рр. у селі розміщувалося центральне відділення Макарівської районної лікарні, колектив якої розробив методику умовно-рефлекторного лікування безсоння без використання снодійних препаратів). А якщо ще додати, що у Копилові є власні Оболонь та Волга, то сумніви щодо самобутності села зникають самі собою.

Жуль Верн, як відомо, був гарним провидцем. Багато з його фантастичних прогнозів здійснилося — досить згадати винайдення субмарини, гелікоптера, космічної ракети і навіть касетної бомби. А от у романі «Гектор Сервадак» дар пророка зрадив письменника. В романі йдеться про політ землян на велетенському астероїді, який, зачепивши планету по дотичній, відірвав шматок поверхні разом із людьми, домашніми тваринами, спорудами. Через якийсь час астероїд знову перетнув орбіту Землі, вдруге черкнув по планеті й... мандрівники висадилися неушкодженими.

Згодьтесь, коли ми їдемо кудись далеко, нам хочеться подивувати місцевий люд цікавинкою, властивою саме нашій малій батьківщині. Полтавці, приміром, вирушаючи до Києва чи Львова, як презент зазвичай везуть із собою щось істинно полтавське: частіше, бо дешевше й розповюдженіше, — фірмову горілку, розлиту в ексклюзивні пляшки у вигляді глиняних козаків, цукерки «Полтавська битва», «Диканські», «Наталка-Полтавка»; рідше, бо дорожче і зустрічається не в кожному магазині, — решетилівські вишивки білим по білому й опішнянські глечики-кухлики-горщики.
Але якщо за вишивками слід їхати до самої Решетилівки або чекати серпня із його грандіозним Сорочинським ярмарком, то кераміку знайти все-таки можна. Втім те, що мені запропонували біля Зіньківського автовокзалу, на опішнянські кольоративи було мало схоже. Тому в пошуках глиняних полумисків з істинно опішнянськими орнаментами (а головне — змiстом) я й подалася до столиці українського гончарства.

Мешканці Новодонецького ніколи не називають рідне селище в середньому роді. Тільки в чоловічому: Новодонецьк! І крапка... чи то пак, знак оклику! Справа навіть не в тому, що так коротше. Є в цьому прихована гордість городян, що не відбулися. Адже, за проектом середини 50-х, тут планували збудувати три шахти, а до них — відповідну інфраструктуру, після чого північно-західну околицю Донецького вугільного басейну мало замкнути стотисячне місто-сад із відповідною назвою.

Кілька куцих абзаців — ото й усе, що можна знайти про Кальник у багатотомній «Історії міст і сіл Української РСР», на сьогодні методологічно та фактологічно вкрай застарілій і до абсурду тенденційній. Наприклад, із довідки ви нічого не взнаєте ні про часи заснування населеного пункту, ні бодай про першу письмову згадку, зате автори справно поінформують, що на момент підготовки видання в селі діяли партійна і комсомольська організації, які нараховували 48 комуністів і 107 комсомольців, а колгосп «Жовтень» користувався 2813 гектарами землі. А от про воістину вікопомні події — згадка ніби між іншим: «У роки визвольної війни 1648-1654 рр. Кальник був полковим містом».