Олександр Мочалов загинув 29 серпня під час виходу з Іловайського котла. Проте лише через понад 5 місяців його батьки Ігор Олександрович та Любов Олексіївна змогли перепоховати сина на рідній землі — так він урешті-решт спочив на Алеї героїв на міському цвинтарі в Полтаві. Олександр назавжди лишився 36-річним...

«Майя, дорога, якщо матимеш вільний час, заїдь у Феофанію, там грузин поранений лежить з АТО, щоб йому було веселіше». Це дзвонили з-під Маріуполя мої знайомі грузини, що разом з українцями тримають на сході крихкий мир. Ще сказали, що пораненого звати Георгій і він уже переніс майже півтора десятка операцій. А з усіх грузинських наїдків чоловік найбільше любить лобіо, яке, звичайно ж, найкраще їсти з хачапурі.

Нещодавно довелося побувати у прифронтовому, але тоді ще тиловому Краматорську. Випала нагода зблизька побачити залишок однієї з ракет реактивної системи залпового вогню «Град», якими напередодні донецько-російська хунта обстріляла житловий масив Маріуполя. Уламок безжального знаряддя вбивства і свідка злочину проти мирного населення (тоді загинуло більше 30 осіб, серед яких були i діти) привезли в місто українські військові.

Напередодні річниці трагічного розстрілу на Майдані в Сумах знову понівечили пам’ятник Героям Небесної сотні. Його встановили торік улітку громадські активісти. Червоно-чорний прапор, звісно, звертав на себе увагу. Його кілька разів зламували, встановлювали знову... Та цього разу вночі хтось просто спиляв металевий флагшток.

Цими вихідними Майдан багатьом нагадав події річної давності. І не лише тому, що дата і спогади самі собою воскрешалися в пам’яті. А й тому, що такої кількості людей, які з квітами та свічками прийшли до місця, де рік тому точилися бої і де гинули їхні друзі, Майдан не бачив давно.

Михайлівська площа. Скульптура княгині Ольги. Свято-Михайлівський Золотоверхий чоловічий монастир. А поряд — системи залпового вогню «Град» та «Смерч», гранатомет «Джміль», БТР, ЗІЛ-131, БМД-2, «Гранат-Ч», БПЛА, БТР-80, Т-64БВ. Усі — російського виробництва. Ті, яких начебто не має бути на сході, бо Росія ж з Україною не воює.

Мабуть, не помилимося, якщо скажемо, що Майдан змінив усіх: і його прихильників, і противників... Ще не загоїлися рани ні тілесні, ні душевні. Досі на вулиці Небесної Сотні, яка стала своєрідним меморіалом, лежать квіти і горять свічки у пам’ять про загиблих. І коли проходиш повз, огортають неоднозначні почуття — радість і смуток.

Минулого тижня в Україні стартувала четверта черга часткової мобілізації. Цього разу такої активності добровольців, як у минулі рази, не спостерігається. І причин тут кілька. По-перше, більшість патріотів, які відчували своїм обов’язком бути на передовій і зі зброєю в руках захищати свою землю від агресора, уже давно знайшла можливість там опинитися. По-друге, за час війни багато хто усвідомив складність служби в Збройних силах.

Рік тому до символічної Небесної сотні відійшли її перші герої: Михайло Жизневський, Сергій Нiгоян, Роман Сеник та Юрій Вербицький. Після цього були розстріли 18—20 лютого, були масові прощання з героями і різноманітні заходи щодо вшанування їхньої пам’яті, як на рівні приватних ініціатив, так і на державному рівні. Однак минув рік, а питань у цій справі досі більше, ніж відповідей.

Рік тому події на Майдані, який досі був мирним протистоянням, почали розвиватися з карколомною швидкістю. Фантасмагоричний карнавал «Кастрюляндія» на Водохреще, як відповідь на драконівські закони від 16 січня, переріс у заграви від палаючих міліцейських автобусів на Грушевського.