Тисячоліття нашої історії насичені подіями та звершеннями, чимало з яких стали епохальними. Одне лише XX століття — початок «ери радіозв’язку», «атомної», «космічної» та «комп’ютерної» епох. Перелік подій, вартих того, щоб започаткувати собою новий період в історії людства — величезний. Кожна культура так і чинила — розпочинала відлік років iз події, яку на той час вважали найсуттєвішою. У християнстві це — поява на світ Ісуса Христа, якого вважали провісником нового світу і, відповідно, нового часу для всіх християн. Сьогодні католиків на землі — понад мільярд, і православних — майже стільки ж. Утім дивно, що від певного часу третина населення Землі день народження «християнина номер 1», який, власне, і поклав початок сучасному літочисленню — Ісуса Христа, — відзначає... двічі на рік.

Ласкаві, вольові, гонорові, незалежні... Такими ми знаємо і любимо наших котів. Саме наші пухнасті улюбленці стали символом 2011 року. Для когось — просто красиві тварини, для інших — найкращі друзі, кицьки можуть приносити в дім не лише радість, а й непогані гроші та славу. Муркотливий звір є не лише домашнім улюбленцем, а й брендом та цілим капіталом. «УМ» спробувала розшукати найдорожчих — тобто найцінніших із породистих — котів України та світу.

У традиціях різних народів кіт і заєць — вільнолюбні помічники небесних світил і водночас створіння нестабільні, хитруни й імпровізатори. Вони також світлі, пухнасті й мирні. В українських легендах розповідається, як кіт був створений Богом. Він, мовляв, тварина добра і береже людей від лиха. На новосілля ми ще й досі намагаємося першим впустити у квартиру кицьку чи кота, аби «взяв на себе» усе зло й «очистив» приміщення. Віримо, що кіт вибирає в хаті місце найбільш прийнятне з погляду магнітного поля, а на людині моститься там, де в тілі є якась болячка. І, таким чином, лікує дорогоцінного господаря чи господиню. Котами ніколи не лякають дітей, навпаки, заспокоюють і присипляють. Водночас чимало наших співгромадян і досі, побачивши, як чорна кицюня перебігає дорогу, воліють тупцяти на морозі, поки ту ж дорогу не перейде сусід: він, мовляв, «візьме на себе» злі котячі чари...

Ні–ні, я не помиляюся. І кілька скандинавських країн даремно ведуть тривалу суперечку (пов’язану не стільки з історією, скільки з туризмом і рекламою) щодо того, в якій саме з них народився свого часу Санта–Клаус, він же — Дід Мороз, він же — найближчий українцям історично і за ментальністю святий Миколай. Тому що насправді останній (реальний прототип обох вищезгаданих казкових персонажів) з’явився на світ у містечку Патара, що за шістдесят кілометрів на захід від сучасного турецького міста Демре. У давнину воно мало назву Міри Лікійські, і саме в ньому служив довгий час єпископом чоловік на ім’я Ніколаус, якого визнали святим за його надзвичайну доброту, відданість Богові та служіння людям.

Ми маємо всі атрибути незалежної держави: Прапор, Гімн і Герб, ми розраховуємося своєю валютою, обираємо собі владу, наші хлопці служать в українському війську, а податківці збирають гроші у синьо–жовту скриньку... І нехай ця влада не зовсім проукраїнська, нехай українські хлопці цураються служби у війську, а податківці часто кладуть гривню не в казну, а в кишеню — ці речі все–таки є свідченням нашої незалежності.

Владика Андрей Шептицький — постать загальнонаціональна, не лише релігійний, а й політичний лідер нації. Інтелектуал із заможної сполонізованої родини рушив назустріч своєму народові, перейшов на його мову і до останнього дня живив його духовно і матеріально. Свої графські статки передавав на створення українських шкіл і гімназій, лікарень для убогих, українських банків, музеїв, природничих заповідників, для стипендій талановитій молоді й дитячих оздоровчих таборів. Його можна було бачити серед еліти і серед селян у далеких гірських селах. Останні роки свого життя він провів на інвалідному візку, долаючи фізичні страждання, своїм авторитетом і особистою участю рятуючи, кого міг, у роки репресій 1939—41–го та в час Другої світової війни, переховуючи євреїв і закликаючи українських патріотів не вбивати один одного... Цього літа виповнилося 145 років від дня народження Андрея Шептицького. Цю «Молитву слуги Божого Митрополита Андрея за український нарід» пропонуємо читачам «УМ» спільно промовити 24 серпня о 21.00.

Уже стало традицією на кожне державне свято розгортати синьо–жовте полотнище найбільшого в Україні державного прапора. Три роки величезний двоколор, який «народився» у Донецьку, мандрує Україною. Напередодні свята Державного прапора «УМ» завітала в гості до жінки, чиїми руками й було пошито це унікальне полотнище розміром 30 на 45 метрів і загальною площею 1350 «квадратів». Донецька майстриня й шахтарська вдова, 72–річна Марія Бєляткова розповіла нашій газеті, як три роки тому створювався прапор–рекордсмен.

Упродовж кількох останніх днів на пагорбах Співочого поля в Києві вишивали сорочки, рушники, килими. Полотном для майстринь у цій справі була звичайна трава, а нитками — квіти різних кольорів. Побачити, що з того вийшло, можна буде вже сьогодні, коли офіційно відкриється традиційна квіткова виставка, на якій кожен район столиці представляє власні композиції. Цьогоріч вона має назву «Ріка вишиванок», тож «зелені» дизайнери творили саме в цьому ключі.

Усупереч обіцянкам об’єднати країну нова влада лише поглиблює її розкол. Про це свідчать і події навколо офіційно «розкрученого» Дня Перемоги. Поки у Києві, на Сході й у Криму крокували російські солдати, вивішували червоні прапори та відкривали «пам’ятники жертвам УПА», патріотична громадськість, особливо на Західній Україні, сприйняла це як плювок в обличчя й відповіла протестами, які місцями переходили в сутички із проросійськими та прокомуністичними активістами.