У Радомисльському замку живуть привиди. Як і передбачено «традицією». Щоправда, зустрітися з невидимками ще не довелося ні господарям, ані гостям замку — вони тактовно уникають контактів, лише періодично риплять сходами, стукають віконницями та зрідка нагадують про себе шурхотом старих фоліантів. Колись тут робили папір — на початку XVII століття монахи Києво–Печерської лаври заснували в Радомислі папірню. Папір виходив добротний — з конопель, льону і кропиви, «загартований» часниковим і цибулевим лушпинням, його не брали ні жук, ні час, але саму папірню зруйнували дочасно, під час козацьких змагань — у тому ж таки XVII столітті. Згодом будівлю перетворили на фортецю, ще пізніше — на млин, який майже 90 років невтомно лив воду і молов зерно, аж доки... сучасники «організували» на цьому місці міське сміттєзвалище.

Село Сварицевичі Дубровицького району, що на Рівненщині, майже нічим не відрізняється від сотень інших поліських сіл — тут так само практично все чоловіче населення їздить на заробітки, будуючи та ремонтуючи житло в Пітері чи Москві, а жінки чекають сезону, щоб заробити на чорницях, журавлині, грибах. «У нас жінки такі, що самі і виорють, і заволочать, і сіно згребуть та до хати привезуть, і вся худоба на них», — розповідають тут. Веде до села кілька кілометрів ще повоєнної бруківки, яка дозволяє розвивати швидкість (якщо цінуєш машину) не більше 40 км/г. Але один раз на рік, на Зелені свята, Сварицевичі перетворюються на Мекку для усіх шанувальників автентичного фольклору — в цьому селі, чи не єдиному в Україні, досі побутує праслов’янський обряд Водіння Куста.

Звичайний шкільний зошит, який пропонує подивитися сільський голова Віктор Литвиненко, списаний каліграфічним почерком докомп’ютерної епохи. Автор записок — покійний учитель Кость Павленко, ветеран війни, ветеран педагогічної праці. Він цікавився історією села й залишив оці записи. «Шкода, зараз такого ентузіаста в селі немає», — зітхає голова. Справді, шкода. Адже Межиріч — поселення межи Пслом та Олешнею, — здається, дихає історією...

Наскільки мінливим у наш час є таке поняття, як економічна стабільність, вам розповість кожен із тисяч білорусів та українців, які щотижня змушені зустрічатися ось тут, на ринку Заболоття, що вже давно перетворилося у великий прикордонний базар. У базарні дні в це поліське селище, розташоване за 6 км від білоруського кордону, з’їжджається торговий люд з усієї України. Та якщо ще два роки тому наші сусіди їхали на Волинь із порожніми сумками, купою доларів і свіжими анекдотами про свого «бацьку», то тепер вони тягнуть у торбах через кордон свої харчі й скуповують в українських обмінниках долари. Анекдоти свіжі теж привозять, але вони вже не такі смішні...

Поїхати у Східницю Львівської області, попити мінеральної води типу «Нафтусі», нам порадили знайомі, котрі там бували. Вони порівнювали природу невеликого селища, розташованого на висоті 800 метрів над рівнем моря, зi Швейцарією і запевняли, що оздоровлення у цьому куточку України є корисним і для дітей, і для дорослих.

«А на Миропільському ярмаркові ми отримали нагороду за кращу українську господу... Зайняли третє місце в області як спортивне село... А як канат перетягували, пам’ятаєте? Всіх перемогли...» У Самотоївській сільраді приклади успіхів села пригадують із задоволенням. Зайшовши, до розмови приєднується й сільський голова Іван Перерва.

Справжнє чеське пиво, жінка–священик, яка вінчає молодят, запальні водні танці і колоритні пісні, а також особлива «богемська» мова — таким назавжди запам’ятається мені дивовижний край під назвою Богемка, найбільше поселення чехів на Півдні України.

У селі Криві Коліна, що в Тальнівському районі на Черкащині, ви не знайдете, мабуть, жодної назви вулиці з недалекого минулого. Замість Радянської, Жовтневої і їм подібних тут нині є вулиці Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного. У цьому патріотичному селі встановили такий величний пам’ятник Тарасовi Шевченку, що він прикрасив би й столицю, а місцева церква, збудована на городі одного з кривоколінців, є однією з найкращих в області.

Вперше напис «Нобель—Рівне» я побачила років з п’ятнадцять тому в рідній Дубровиці на вікні мікроавтобуса, коли регулярні сполучення між населеними пунктами перейшли в руки приватників і з’явилося багато додаткових маршрутів. Якраз у цей час преса жваво обговорювала чергових лауреатів славнозвісної Нобелівської премії, а ще з’явилася інформація, що один із попередніх нобелянтів, французький фізик Григорій Харпак, народився саме в Дубровиці, яка тоді була під Польщею. Тому звістка про те, що у нас, на Поліссі, в сусідньому Зарічненському районі, є свій Нобель, заінтригувала. Пізніше з’ясувалося, що так називається одне з найбільших поліських озер, а ще — село, яке розташувалося на півострові… просто посеред озера. Весь цей час було нестримне бажання побувати в тих краях, поспілкуватися з «тезками» винахідника динаміту. Однак лише цього року задум вдалося реалізувати.

За селищем Битків (місцевий люд на свій манер називає його Битьковом) закріпився неофіційний статус нафтової столиці Прикарпаття. Принаймні за обсягами видобутку чорного золота в передвоєнні роки тутешні промисли випереджали найбільший у США «вуглеводневий» штат Техас, а за рівнем технічного оснащення були серед лідерів у Європі. Та запаси нафти в природних підземних коморах Биткова за понад століття суттєво зміліли. І нині більшість місцевих висококласних фахівців освоюють надра Західного Сибіру. Їдуть туди, як самі кажуть, годувати комарів, а на зароблені кошти вдома будують розкішні котеджі, аби хоч на заслуженому відпочинку пожити у своїй, як гордо називають, Битківській Швейцарії. Назавжди звідси мало хто вибирається: місцеві роди — не перекотиполе, позаяк міцно вростають у кам’янисту битківську землю.