У Покровському районі на Дніпропетровщині загорілися бажанням відкрити туристичний маршрут шляхами Нестора Махна. Правда, на те, щоб відібрати лаври «махновської столиці» в сусіднього Гуляйполя на Запоріжжі, покровчани зовсім не претендують. Навіть більше того — налаштовані на плідну співпрацю. Голова Покровської райдержадміністрації Геннадій Зінченко з цього приводу, зокрема, зазначив, що зі своїм гуляйпільським колегою він на «махновську» тему тепер спілкується постійно.

Село Водяники Звенигородського району на Черкащині відсвяткувало 651–шу рiчницю. З нагоди свята тут урочисто відкрили три скульптурні композиції. Зокрема, в урочищі Совин Яр, де колись було старе село, височить тризуб iз хрестом часів Київської Русі, а на пагорбі біля Свято–Вознесенського храму — два козацькі хрести та увічнені в камені шiсть рівноапостольних святих на чолі з Матір’ю Божою Покровою.

...Досі гуляють Зіньковим, що у Віньковецькому районі на Хмельниччині, легенди про закопані скарби. І не випадково: у 1881 році на території місцевого замку селяни Антон Вох і Севастян Смаровидло знайшли чимало давніх золотих і срібних монет. Останні ж перекази розповідають про єврейські дорогоцінності, буцімто закопані під час німецької окупації минулого століття. Для мене ж скарбом є багатюща історія Зінькова на Поділлі, де безперервно триває людське життя з сивої, як мовиться, давнини.

Від найкрасивішого польського палацу ХІХ століття нині залишилися тільки дві вежі, а від самого міста — хіба що назва, яку також уже не всі пам’ятають. Туристів же місцина манить не лише давньою історією і навіть не мальовничими руїнами, а й найвищим рівнинним водоспадом України.

Легендарними «герої» громадянської війни ставали винятково після того, як про них знімали кіно. Скажімо, в Червоній армії було до сотні дивізій; начдивів — ще більше. Однак скількох командирів міг назвати пересічний радянський обиватель? Чапаєва, Щорса. Ну, ще Котовського, який «доріс» лише до комбрига. Пархоменко — саме з цієї кіношної «когорти». Фільм, знятий у грозовому 1942–му уродженцем Маріуполя Леонідом Луковим, так і називався: «Олександр Пархоменко». Про чесноти фільму нехай судять критики; тут цікаве інше: навіть у радянські часи народ більше «цитував» не так головного героя, як його «антипода», Нестора Махна у виконанні Бориса Чиркова: «Любо, братцы, любо...»

Про нову яскраву «зірочку» британського політикуму з українським корінням — 43–річного лідера ліберал–демократів Ніка Клегга, котрий днями став віце–прем’єром Великобританії, написано вже чимало. Як у тамтешній, так і в українській пресі. Причому в уяві деяких вітчизняних колег Нік постає таким собі «в дошку своїм» хлопцем у вишиванці, котрого «викохала» Україна, яка тепер на правах «малої батьківщини» пожинатиме плоди своєї порідненості з одним із найвпливовіших політиків Британії. Припущення красиве і, так би мовити, суперпатріотичне. От тільки з реаліями воно, здається, має небагато спільного...

Відрядження до села Яруга під Могилевом–Подільським заздалегідь я не планував. Задум поїхати до нього виник спонтанно — після того як у Світовій мережі потрапило на очі повідомлення прес–служби уряду Російської Федерації, у якому цитуються слова головного рабина Росії Берла Лазаря під час його зустрічі з прем’єр–міністром про роки Голокосту: «...Те, що було в Прибалтиці, те, що було на Україні, — місцеве населення брало участь у ліквідації євреїв».

Не знаю, чим він обґрунтовував таке твердження, але факти — річ уперта: можна навести тисячі й тисячі протилежних випадків, коли українці, ризикуючи своїм життям, рятували представників народу, приреченого керівництвом третього рейху на знищення. Село Яруга — яскравий приклад того, як це відбувалося, і він по–своєму унікальний, адже на захист знедолених піднялась уся місцева українська громада.

Нинішнього року весь Батурин засипало снігом. Старожили кажуть, що подібних заметілей вони не пам’ятають. Сніг понамітав по самісінькі вікна сільських хат, урівняв вулиці з тинами... Щоб добратися до будиночка Кочубея, палацу останнього гетьмана Кирила Розумовського чи могутньої Цитаделі, за якою — резиденція гетьмана Мазепи, потрібно пройти довгими сніговими коридорами. Але це не зупиняє людей, які цікавляться історією. Навіть у лютневі дні до Батурина приїздить по кілька екскурсій. Когось ваблять артефакти козацької доби, інших — пошуки дня сьогоднішнього в минулому.

А чорноземи біля Різдвяного такі, що моя супутниця, співробітниця Валківської райдержадміністрації Світлана, губить у них «набійки» з тоненьких підборів. Поки ми їх шукаємо, думаю про те, що до цієї землі мусять прилипати не лише жіночі чобітки чи натруджені селянські руки, а й закохані у село душі. Проте Різдвяне, одне з багатьох «неперспективних» сіл, приречене на вимирання. Якщо йому і судилося ще зустріти п’ять чи десять Свят–вечорів зі світлом у вікнах, то це завдяки «дачникам», які тут оселилися.

Коли туристи прямують до Шевченкових Моринців, то обов’язково проїжджають повз сусіднє селище Шампанія. Звісно, подорожні завжди дивуються: «Звідки така оригінальна назва?»