Битківська Швейцарія з нафтовим шлейфом

За селищем Битків (місцевий люд на свій манер називає його Битьковом) закріпився неофіційний статус нафтової столиці Прикарпаття. Принаймні за обсягами видобутку чорного золота в передвоєнні роки тутешні промисли випереджали найбільший у США «вуглеводневий» штат Техас, а за рівнем технічного оснащення були серед лідерів у Європі. Та запаси нафти в природних підземних коморах Биткова за понад століття суттєво зміліли. І нині більшість місцевих висококласних фахівців освоюють надра Західного Сибіру. Їдуть туди, як самі кажуть, годувати комарів, а на зароблені кошти вдома будують розкішні котеджі, аби хоч на заслуженому відпочинку пожити у своїй, як гордо називають, Битківській Швейцарії. Назавжди звідси мало хто вибирається: місцеві роди — не перекотиполе, позаяк міцно вростають у кам’янисту битківську землю.

Тепер ставка — на туристів

«То правда: роботу в нас знайти майже неможливо. Отож здорові й неледачі битківчани шукають скрізь, де можна було б заробити добрі гроші, — підтверджує селищний голова Іван Годзюр. — Їздять по всій Європі й за Урал. Хоча наша нафта ще комусь дає прибутки (на довколишній території діє 60 свердловин), та нам залишаються одні проблеми, передусім — розбиті дороги. А так у нас чимало приваб: чисте гірське повітря, гарні краєвиди, за 15 хвилин ходу через пагорби — знаменитий Манявський скит. На промислах маємо джерело мінеральної води з давньою назвою «Австрія», цілющі властивості якої нещодавно підтвердили фахівці Одеського ін­ституту курортології. Плануємо відкрити цікавий музей нафтогазової промисловості краю та лікувально–оздоровчий центр для дітей. Словом, заохочуватимемо відпочивальників».

Планів у нового голови — громаддя. Якщо вдасться реалізувати хоча б частину рекреаційних проектів, Битків — одне з найстаріших поселень Гуцульщини (перша письмова згадка належить до 1390 року) — отримає друге, необтяжене шлейфом колишніх індустріальних проблем, дихання. Поки що ж селище, в якому мешкає понад чотири тисячі осіб, мало чим виправдовує свій офіційний статус населеного пункту міського типу. І тутешні мешканці зазвичай називають його селом.

У Биткові — лише три вулиці. Центральну й найдовшу з них, протяжністю вiсiм кілометрів, названо ім’ям Тараса Шевченка. Та важко зорієнтуватися, де ж насправді міститься соціально–культурне осереддя селища, бо школа, лікарня, Будинок культури, молодіжний відпочинковий комплекс, адмінбудинок «розбрелися» по всій тутешній території. Можливо, центр почне формуватися довкола майбутньої площі Незалежності, де в перспективі навіть струменітиме фонтан, а міст через річечку Розсіч освітлюватимуть, як мріє Іван Годзюр, ажурні, на санкт–петербурзький манер, ліхтарі. На одній зі сторін площі вже завершують спорудження величного храму Успіння Пресвятої Богородиці.

Для українців — «каста» чорноробочих

Колись ділове життя тут зосереджувалося на південній, тобто промисловій, околиці селища і вирувало так, що й не снилося розташованому за 12 кілометрів місту Надвірна. «Інтерес до Биткова шукачі чорного золота почали виявляти з другої половини ХІХ століття, — розповідає місцевий краєзнавець Михайло Максим’юк. — Перші копанки з’явилися в районі сучасної лікарні. Потім дрібні підприємці почали викуповувати в селян землю і ставити дерев’яні нафтові вежі. Згодом сюди прийшов великий австрійський та німецький капітал, з’явилися американські та французькі промисловці. У нас збудували одну з перших на Прикарпатті електростанцій, яка давала струм для освітлення житлових будинків i технічних потреб, пов’язаних із видобутком нафти і газу».

У період розквіту промислів у селищі діяло аж два казино. Цікаво, що тоді підприємливі чужинці, справно поповнюючи свої банківські рахунки нафтовалютою, не скупилися частину прибутків спрямовувати й на розвиток місцевої інфраструктури. До багатоквартирних, зазвичай двоповерхових, дерев’яних будинків альпійського типу подавали природний газ і гарячу воду, вулиці мали бруківку й освітлювалися газовими ліхтарями. Щоправда, ці блага цивілізації призначалися аж ніяк не для українців, бо майже весь технічний персонал промислів становили іноземці. У період між Першою та Другою світовими війнами чисельність польського населення в Биткові сягала півтори тисячі осіб, діяла школа з польською мовою навчання. У 20–тi роки зодчі Речі Посполитої в стилі неоготики збудували тут оригінальний костел Святої Барбари, який радянська влада перепрофілювала під шкільний спортзал. Нині занедбану культову споруду відновлюють греко–католики.

За Австрії та Польщі лише поодинокі українці, протиснувшись крізь частокіл національних утисків, могли вибитися в майстри чи інженери. Для решти україномовних претендентів кар’єра на нафтопромислах починалася й завершувалася в «ранзі» чорноробочих. За «совєтів» начальників сюди теж присилали здалеку, переважно — з Баку. Та меншало в битківських надрах вуглеводнів — і згасав інтерес до колись перспективного поселення. Технічні служби разом з обладнанням перевезли до На­двірної, де виріс цілий «битківський» мікрорайон. Самому ж селищу залишилася купа проблем, розгрібати які за сучасних економічних реалій стає все складніше.

На Богдана — всім селом

Знавці стверджують, що на північному заході Гуцульщина географічно починається якраз із битківської гори Пецига. І хоча, зважаючи на «вавилонське стовпотворіння», що супроводжувало розвиток місцевих промислів, гуцульські традиції тут не такі міцні, як, приміром, на Верховинщині, та твердістю характеру й непокірністю битківчани навряд чи поступаються своїм високогірним братам. Тут із гордістю розповідають приїжджим про релігійний ентузіазм, що в часи махрового атеїзму несподівано охопив місцеву громаду після того, як намовлений компартійцями чоловік спалив у Биткові дерев’яну церкву. Тоді за кілька місяців люди, добровільно працюючи вдень і вночі, самі збудували новий храм. І ніякі прохання та погрози їх не могли зупинити. Про цей унікальний для безбожного Радянського Союзу випадок, як про топ–новину, навперебій повідомляли «вражі радіоголоси». Вдруге битківчани «насолили» атеїстам, коли брати Бойчуки вступили до духовної семінарії. Один із них, Василь, став єпископом Іоаном, владикою Коломийським та Косівським УПЦ Київського патріархату.

Із Биткова у великі люди вийшло ще чимало його уродженців. Знаменитими стали народні артисти рідні брати Богдан та Петро Бенюки, засновник і керівник всесвітньо відомого муніципального хору «Київ», лауреат Шевченківської премії Микола Гобдич, доктор хімічних наук, провідний фахівець Інституту напівпровідників АН України Василь Томашик, відомий футболіст Роман Максим’юк (грав за київське «Динамо», дніпропетровский «Дніпро» та санкт–петербурзький «Зеніт»).

З особливою теплотою земляки відгукуються про свого дотепного й щирого Богдана Бенюка. «Богдан яким був у дитин­стві, таким і залишився, — стверджує Михайло Максим’юк. — Я був директором школи, в якій він учився. Дуже здібний до співу хлопчина майже ніколи не повертався з різних оглядів художньої самодіяльності без нагород. Ми всі захоплено стежили за його професійним зростанням. Знаєте, чим він нас досi підкоряє? Досяг захмарних акторських висот, проте ніколи не цурався свого занепадаючого Биткова. Дуже часто приїжджав, коли живою була його мама. Тепер, звісно, менше. Та щиро зізнається, що завжди пам’ятатиме, де закопане його пуповиння. Талановитий і мудрий він чоловік. Як таким не гордитися?».

Коли на екрани в 1976 році вийшли тріумфальні «Ати–бати, йшли солдати» Леоніда Бикова, то саме в них Богдан Бенюк зіграв роль Кринкіна, дебютну в кіно. На перегляд цього фільму в старенький битківський Будинок культури тоді набилося людей, як оселедців у діжці. Чекали приїзду винуватця торжества, але він десь застряг у дорозі. Тоді море квітів вручили Богдановій мамі — скромній односельчанці, яка народила й виростила таких славних синів.